20 вересня 2019р.
про проект | контакти | часті питання | мапа | гостьова книга | English ver.
Аграрний сектор України
 
Рослинництво
Каталог культур
Зернові
Зернобобові
Зернові круп"яні
Овочеві
Ефіро-олійні
Технічні
Кормові культури
Прядильні
Плодові зерняткові
Плодові кісточкові
Горіхоплідні
Ягідні
Виноград
Гриби
Спеції
Декоративні та лікарські
Хімічний захист рослин
Групи культур (культури)
Препарати
Бур'яни
Шкідники
Хвороби
Додаткова інформація
Лікарські рослини
Насінництво
Календар городника
No-Till
Тваринництво та ветеринарія
Технічне забезпечення
Переробка та якість продукції
Економіка
Правове забезпечення та земельні питання
Корисна інформація
Новини
Статистика
Ціни
Аграрна освіта та наука
Дорадництво
Агровебкаталог
Дошка агро-оголошень
Агро-форум
Рослинництво - Плодові зерняткові - Груша - Корисна інформація - Коротка історія груші


Груша

Коротка історія груші

Академік В.Л. Комаров у книзі "Походження культурних рослин" писав: "Можна без перебільшення сказати, що груша вигодувала значну частину роду людського", однак довгий час існувала думка, що груші не можна споживати свіжими. Може саме тому, що за смаком плоди культурних груш тієї далекої пори мало чим відрізнялися від диких. Знаменитий Салернський кодекс здоров'я (XIV століття) повчав: "Протидія отруті — варені груші, сирі — отрута. Тягар для шлунка — сирі, варені — тягар знімають". Існував навіть вид страти — в'язня змушували з'їсти велику кількість сирих диких груш.

Перші відомості про культуру груші зустрічаються в древніх китайських Одах, що відносяться до ІІ тисячоліття до нашої ери. Таким чином, "вік" цього плодового дерева — більше трьох тисяч років, але в культурі груша з'явилася пізніше від яблуні.

Вирощувати грушу першими почали в Західному і Центральному Китаї. Там і тепер росте більше десяти різних дикорослих видів груші. Деякі з них були взяті з лісів і посаджені біля жител як декоративні і плодові дерева.

Культурна груша з Китаю поширилася на захід, проникла на Кавказ. Там на гірських схилах росло багато дикорослих видів груші, плоди яких населення широко використовувало в їжу. Той факт, що кожен народ має свою назву груші (абхазька — аха; азербайджанська — армуд; вірменська — тандз; грузинська — мсхалі; китайська — лі; російська — груша, дуля; білоруська — ігруша; українська — крушка, глива, баба; таджицька — муруд; татарська — армуд, ахлал; узбецька — нок; японська — наші, рі) свідчить про самостійні осередки розвитку цієї плодової культури.

У наукових описах груші найпоширеніша латинська назва "пірус" — що означає "полум'я", за схожістю крони дерева з формою полум'я. Від латинської назви утворилися; французьке — "пуар'є", англійське — "пейр", німецьке — "бірнс", італійське — "перо", іспанське — "пера".

Відомий шведський натураліст, основоположник систематики рослин і тварин Карл Лінней, як відомо, не дуже жалував рослини, що було прийнято називати господарськими, і ніяк не хотів визнати їх рівними за походженням з іншими дикорослими рослинами. Він об'єднав дерева, що приносять плоди з насінинками, а саме яблуні і груші, в один рід Pirus. У древніх римлян у їхніх описах зустрічається саме таке написання цього слова. Pyrus, як прийнято в даний час, почали писати наприкінці середніх століть, коли взагалі стало прийнято вживати "у" замість "і", особливо у власних іменах.

Історія садівництва свідчить, що культура груші знала періоди занепаду і підйому. Ще більше тисячі років до нашої ери Гомер у сьомій пісні “Одісеї” барвисто описав сад перського царя Алкиноя, з якого одержували чудесні плоди, у тому числі й груші. "Був за широким двором чотирьохдесятинний багатий сад, обведений з усіх сторін високою огорожею, росло там багато дерев плодоносних, гіллястих, широковершинних яблунь і груш, і гранат, золотими плодами рясних, також і квітучих солодких смоківниць і маслин, круглий там рік, і в холодну зиму, і в пекуче літо, очевидно, були на гілках плоди; постійно там віяв зефір, зароджуючи одні, наливаючи інші; груша за грушею, за яблуком яблуко, смовка за смовкою, гроно пурпурове за гроном змінювалися там, дозріваючи".

Пізніше давньогрецький філософ і натураліст Феофраст (Теофраст) повідомляв, що "на Понті, біля Понтикопія (сучасна Керч) більше всього груш і яблунь найрізноманітніших і чудових сортів". Як відомо з пізніших писемних документів, півострів Пелокопес (Пелопоннес) називали навіть країною груші. Теофраст відзначав деякі прийоми догляду за грушею, у тому числі і практику штучного перезапилення сортів. Грушу знали і древні римляни: на фресках, що прикрашали палаци знаті в містах Помпеї і Геркуланум, що загинули в 79 році під час виверження вулкана Везувій, були знайдені зображення плодів груші.

У джерелах кашмірської народної творчості (Індія) грушеві дерева нерідко наділяли людськими почуттями.

Особливий інтерес до груші почали виявляти в XVIII—XIX століттях. Тоді були виведені сотні нових сортів, у тому числі так звані маслянисті сорти груші, що за смаком схожі на вершкове масло. Це був розквіт культури груші, особливо в сприятливих умовах Англії, Бельгії, Австрії, Німеччини, Франції, Італії та інших країн, що й тепер славляться грушами. Завдяки цьому розквіту груша стає першорядною культурою. Про це побічно свідчить і той факт, що в другій половині XVIII століття в Чехословаччині засновник генетики Грегор Мендель проводив роботи з селекції груші, вивчав особливості сортів, що існували в ту пору, звертав увагу на якість плодів і терміни їхнього достигання. Великі сортові; колекції груші були зібрані в південно-західній і центральній Європі. І садівники почали свідомо відбирати і розмножувати кращі сорти.

У древніх державах — Согдіані, Фергані (Середня Азія), Урарту (Закавказзя) плодові дерева вирощували ще 3 тисячі років тому. Результати досліджень дозволяють вважати середньоазіатський осередок садівництва одним із найдревніших.

А яка історія груші на території нашої країни? Ще до нашої ери садівництво було відоме і на території Русі. Ним займалися, зокрема скіфи, що проживали в середній частині Дону. Грецький письменник Геродот, що відвідав ці місця, розповідаючи про представників одного з племен, писав: "Вони мають дерев'яні будинки і храми, обробляють землю, їдять хліб, мають сади".

Перші літописні згадування про плодівництво на Русі належать до X—XI століть, до періоду князювання в Києві Володимира Святославовича і його сина — Ярослава Мудрого. З древнього Києва мистецтво вирощування культурних плодових рослин поширилося в північні райони — у Полоцьке, Новгородське, Псковське, Ростовське, Суздальське князівства. У XII столітті син Володимира Мономаха князь Юрій Долго-рукий, засновник Москви, заохочував і сприяв створенню плодових садів у Москві, Володимирі, Ростові та їх околицях.

Культура груші в Древній Русі почалася з південно-західних територій, її висаджували в князівських і монастирських садах Києва. Тут одержали початок такі відомі сорти народної селекції, як Ільїнка, Безсім'янка й інші.

Під час татарської навали садівництво занепало, відновлюватися воно стало з перетворенням Московського князівства в сильну централізовану державу.

На початку XIX століття в Росії вирощували вже близько 70 сортів груші. У першій російській помології Болотова було описано 39 сортів груші. Наприкінці ХІХ століття груша в Росії, особливо в Криму, почала швидко поширюватися за рахунок європейських сортів і набувати промислового значення.

У справі вивчення і поширення європейських сортів груші велика заслуга належить Л.П. Симиренку, який уже в 1855 році зумів зібрати в Нійтському ботанічному саду (Крим) понад 550 сортів груші європейського і місцевого походження. У помологічному розсаднику за період з 1888 по 1919 рік Л.П. Симиренко вивчив 1123 сорти груші.

Такий величезний набір сортів, який був у Л.П. Симиренка, не вивчався в жодній країні. В книзі "Кримське промислове плодівництво" Л.П. Симиренко наводить опис 75 сортів груші.

Особливу важливість цих праць становить помологічна частина, в якій наведена характеристика господарсько-біологічних властивостей сортів, вимоги їх до ґрунтових і кліматичних умов, стійкість до основних хвороб та урожайність.

Вивчаючи переважно західноєвропейські сорти груші, Л.П. Симиренко дуже високо цінував роботи з виведення нових вітчизняних сортів і був впевнений, що у нас можуть бути виведені сорти груші, які не поступаються за якістю плодів кращим зарубіжним сортам.

Особливо широкий розмах селекційна робота по плодових культурах, у тому числі й груші, набула після організації в 1930 році Інституту плодових і ягідних культур і його дослідних станцій. Великий внесок у вивчення й створення нових зимостійких, високопродуктивних сортів груші внесли селекціонери інституту: І.К.Дрич, М.О.Зеленський, І.М.Ковтун; Кримської ДСС — О.С.Харченко, А.Ф.Мілещко, Л.З.Горщ-кова; Краснокутської ДСС — А.І. Шепельський, Є.С. Полякова і О.Я. Берендей, у 50-ті роки в Інституті зрошуваного садівництва — І.І. Куликов, І.Н. Максимова.

У 60—70-ті роки на Львівській ДСС (нині Львівський філіал Інституту садівництва УААН) селекціонери В.П.Копань, К.М.Копань і на Придністровській ДСС — В.І.Сайко вивели високоякісні, стійкі до збудників хвороб сорти груші, які успішно проходять державне сортовивчення, частина кращих вже занесені до "Реєстру сортів рослин України", а за смаковими якостями вони не поступаються західноєвропейським сортам.


Корисна інформація | дивіться також
Вимоги до умов навколишнього середовища груші
Інтенсивні технології вирощування плодових культур зони Лісостепу
Значення плодів груші
Коротка історія груші
Види груші
Будова дерева груші
Сучасні технології виробництва садивного матеріалу плодових культур зони Лісостепу
Як зберігати яблука та груші
Китайська груша
«Сигари» на груші та винограді
Обрезка груши (видеоурок)

Свіжі обговорення на агро-форумі: Фундук "Трапезунд". ЧП "Ореховод-практик" принимает заказы вегетативных саженцев на осень 2014. Трансгенные козы Коптильные палочки Чем лучше отмывать свинарник? Сосед-захватчик
©agroua.net 2002-2015. Усі права захищені.
Без посилання на сайт "Аграрний сектор України" (agroua.net) перепублікація матеріалів заборонена.