21 листопада 2018р.
про проект | контакти | часті питання | мапа | гостьова книга | English ver.
Аграрний сектор України
 
Рослинництво
Тваринництво та ветеринарія
Технічне забезпечення
Переробка та якість продукції
Економіка
Розвиток сільських територій
Економіка сільських територій
Місцеве самоврядування
Основи бізнесу
Оподаткування
Зовнішньо-економічна діяльність
Агрострахування
Бази даних та статистика
Нормативні витрати та ціни
Статистика
Архів статистики
Правове забезпечення та земельні питання
Корисна інформація
Новини
Статистика
Ціни
Аграрна освіта та наука
Дорадництво
Агровебкаталог
Дошка агро-оголошень
Агро-форум
Економіка - Економіка сільських територій - Основи підприємницької діяльності та агробізнесу - Організаційно-правові форми господарювання - Розвиток малих форм господарювання на селі (самозайнятість сільського населення) - Особисті селянські господарства - Державне регулювання розвитку особистих селянських господарств


Особисті селянські господарства

Державне регулювання розвитку особистих селянських господарств

Государственное регулирование развития личных крестьянских хозяйств

Юридичною підставою виникнення правовідносин з ведення особистих селянських господарств є юридичний склад, до якого належать юридичний факт досягнення необхідної правоздатності та дієздатності фізичною особою та набуття земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. Юридичними підставами припинення ведення особистого селянського господарства є один з наступних юридичних фактів: вилучення (викуп) земельної ділянки, яка використовувалась для ведення особистого селянського господарства, для державних чи громадських потреб; відчуження земельної ділянки, яка використовувалась на умовах права власності; припинення договору оренди земельної ділянки, яка використовувалась для ведення особистого селянського господарства на умовах оренди; передача одному з подружжя земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства у власність при поділі майна подружжя у судовому порядку; смерть громадянина.

Аналіз чинного законодавства України дозволяє виділити такі правові ознаки особистого селянського господарства: суб’єктом права на ведення особистого селянського господарства є виключно фізична особа (фізичні особи) незалежно від місця проживання та громадянства; наявність у фізичної особи земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства; метою ведення особистого селянського господарства є виробництво сільськогосподарської продукції, отримання доходів (основних або додаткових); ведення особистого селянського господарства не є підприємницькою діяльністю.

З урахуванням наведених правових ознак визначаються й особисті селянські господарства як урегульований нормами права вид самостійної господарської діяльності, яка здійснюється однією чи декількома фізичними особами переважно за рахунок власної праці, власного майна та фінансових коштів на одержаній належним чином земельній ділянці сільськогосподарського призначення з метою виробництва, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції, одержання постійних (додаткових або основних) прибутків.

Важливим для українського законодавства та правозастосовної діяльності є розмежування юридичного поняття «особисте селянське господарство» і “фізична особа, яка провадить підприємницьку діяльність без створення юридичної особи (приватний підприємець)”. Розмежування названих понять здійснюється на підставі того, що статус приватного підприємця – суб’єкта підприємницької діяльності набувається після здійснення державної реєстрації у відповідному органі державної реєстрації. Ведення особистого селянського господарства здійснюється після отримання відповідної земельної ділянки та не передбачає здійснення державної реєстрації.

Аналіз розвитку законодавства, який спрямований на регулювання суспільних відносин, пов’язаних з веденням громадянами особистих селянських господарств після здобуття Україною незалежності, зумовив необхідність проведення також аналізу законодавства України щодо ведення фізичними особами господарської діяльності у формі особистих підсобних господарств, починаючи з початку 90-х років ХХ сторіччя. Виходячи з особливостей правового становища особистих селянських господарств, у юридичній літературі визначено чотири основні етапи законодавчого забезпечення становлення та розвитку цього виду діяльності громадян в Україні.

 На першому етапі законодавчого забезпечення розвитку особистих підсобних господарств (з 24 серпня 1991 р. по 16 грудня 1993 р.) було здійснено уніфікацію форм ведення особистих підсобних господарств шляхом вилучення із законодавства України “колгоспного двору” як форми ведення таких господарств, закріплено можливості приватизації земельних ділянок, наданих у користування громадянам для ведення особистих підсобних господарств.

 Другий етап законодавчого забезпечення розвитку особистих підсобних господарств (з 16 грудня 1993 р. по 28 червня 1996 р.) характеризується тим, що у законодавстві України було встановлено розмір загальної площі земельної ділянки, яка може бути у приватній власності громадянина, передбачаються заходи щодо підтримки розвитку особистих підсобних господарств громадян.

Особливостями правового становища особистих підсобних господарств на третьому етапі (з 28 червня 1996 р. по 3 грудня 1999 р.) є те, що на конституційному рівні було здійснено закріплення права приватної власності на землю, майно, непорушність цих прав, а також встановлено нові підходів в оподаткуванні земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства громадян.

Четвертий етап законодавчого забезпечення розвитку особистих підсобних і селянських господарств (з 3 грудня 1999 р. по сьогоднішній час) характеризується тим, що у законодавстві України передбачалась можливість розширювати площі земельних ділянок для ведення особистих підсобних господарств за рахунок виділення земельних часток (паїв) в натурі (на місцевості) та шляхом вільного викупу земельних ділянок, що надані громадянам у користування понад норму, яка приватизується безкоштовно.

До особливостей у правовому становищі особистих підсобних господарств слід віднести й закріплення права для працівників соціальної сфери села та пенсіонерів з їх числа отримувати земельні ділянки у користування для ведення особистого підсобного господарства із земель запасу та резервного фонду. З прийняттям 25 жовтня 2001 р. Земельного кодексу України у законодавстві України визначено новий вид землекористування громадян – земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства.

Проведений правовий аналіз законодавчого забезпечення розвитку особистих селянських господарств дозволяє зробити висновок, що зміни, які відбулися у законодавстві України, в цілому сприяють розвитку особистого селянського господарювання громадян. Однак окремі правові норми, які визначають правове становище особистих селянських господарств громадян в Україні, потребують уточнень або змін. У прийнятому Земельному кодексі України від 25 жовтня 2001 р. такий вид землекористування громадян, як ведення особистого підсобного господарства, не передбачено. Оскільки норми названого Земельного кодексу, зокрема Розділ Х “Перехідні положення”, не визначають правовий статус земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства, то цей вид землекористування буде існувати поряд з іншими видами землекористування громадян, якщо не буде внесено відповідних змін до чинного Земельного кодексу України або не буде визначено співвідношення правового становища особистих підсобних господарств і особистих селянських господарств у Законі України “Про особисте селянське господарство”.

Дослідження розвитку законодавства України про особисте селянське господарство дозволило визначити, що правове становище особистих селянських господарств залишається без адекватного законодавчого забезпечення. Прийняті у минулому законодавчі та нормативно-правові акти стосуються лише особистих підсобних господарств, що є недостатнім для регулювання суспільних відносин у особистих селянських господарствах. Сучасні законодавчі та інші нормативно-правові акти регулюють майнові, земельні, податкові правовідносини, які виникають при веденні громадянами особистих селянських господарств. Інші види суспільних відносин в особистих селянських господарствах (соціального захисту, зайнятості, виробничо-господарської діяльності, підтримки ведення особистих селянських господарств тощо) залишились поза межами нормативно-правового забезпечення, що не сприяє реалізації громадянами суб’єктивних прав на державне соціальне страхування, сприяння зайнятості тощо. Єдиного закону, у якому були б закріплені норми щодо поняття особистого селянського господарства, його правових ознак, правових засад використання земельних ділянок, правового режиму майна, здійснення виробничо-господарської діяльності, правового регулювання праці у цих господарствах тощо не прийнято, що негативно впливає на стан реалізації конституційних прав на землю, працю, свободу вибору виду діяльності і т.п.

Ведення особистих селянських господарств передбачає виникнення земельних, майнових, господарських, податкових та інших правовідносин. Необхідно розмежовувати правовідносини з ведення особистого селянського господарства від земельних, майнових, трудових правовідносин, що виникають у процесі ведення особистого селянського господарства. Враховуючи особливість об’єкта правового регулювання в особистих селянських господарствах, можна стверджувати про те, що суспільні відносини, які виникають у процесі ведення особистого селянського господарства, мають комплексний характер, що зумовлює специфіку їх правового регулювання не лише нормами аграрного законодавства, а й нормами земельного, цивільного, фінансового, трудового та інших галузей законодавства. На основі аналізу чинного законодавства України можна дотримуватись такого висновку, що сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у процесі ведення особистого селянського господарства, складають комплексний міжгалузевий інститут аграрного законодавства та аграрного права України “особисте селянське господарство”.

Особливе місце у дослідженнях вчених-юристів сьогодні займають: земельні, майнові, господарські, податкові правовідносини, а також правовідносини щодо зайнятості та соціального захисту громадян, які здійснюють ведення особистих селянських господарств.

Зокрема - це правові засади використання земельних ділянок для ведення особистих селянських господарств: визначення поняття цільового використання (функціонального призначення) земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, дослідження питання охорони земельних ділянок для ведення особистих селянських господарств у процесі використання таких земельних ділянок та ефективність їх використання, співвідношення правового режиму земельних ділянок для ведення особистих селянських господарств і земельних ділянок для ведення особистих підсобних господарств.

Ґрунтовний аналіз наукової літератури, земельного законодавства України дозволив визначити, що цільове використання (функціональне призначення) земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства є виключно виробництво сільськогосподарської продукції. Всі види будівництва на таких земельних ділянках забороняються.

На підставі аналізу законодавства України, наукової літератури випливає висновок, що єдиною ознакою, яка свідчить про неефективність землекористування у особистому селянському господарстві, є невикористання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. Якщо особа не використовує земельну ділянку, фактично не веде особисте селянське господарство, і у такий спосіб порушує вимоги чинного ЗК України щодо цільового призначення земельної ділянки, то наявні підстави для застосування земельно-правових санкцій у вигляді примусового припинення землекористування.

До змісту охорони земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства, які входять до складу земель сільськогосподарського призначення, слід віднести наступні обов`язки землекористувачів: збереження і підвищення родючості ґрунтів, а також поліпшення інших корисних властивостей землі (п. “ґ” ст. 96 ЗК України); захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, пересушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів (п. “в” ст. 164 ЗК України); збереження геодезичних знаків, протиерозійних споруд, мереж зрошувальних і осушувальних систем (п. “є” ст. 96 ЗК України).

При порівнянні правових режимів земельних ділянок для ведення особистих підсобних господарств з нормами чинного Земельного кодексу України щодо передачі земельних ділянок у власність чи тимчасове користування для ведення особистих селянських господарств, можна також зробити слідуючий висновок, що земельні ділянки для ведення особистих підсобних господарств ввійшли до складу земельних ділянок для ведення особистих селянських господарств. Враховуючи тотожність цільового призначення земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства та особистого селянського господарства, доцільно говорити про можливість застосування вимог щодо переоформлення права постійного землекористування для особистих підсобних господарств на право власності із закріплення права особистого селянського господарювання у відповідних державних актах на право власності на земельну ділянку, але при умові закріплення такого обов’язку по переоформленню права постійного користування у ЗК України.

Проведений порівняльний аналіз співвідношення правового режиму земельних ділянок, наданих для ведення особистого підсобного господарства, з нормами чинного ЗК України щодо передачі земельних ділянок у власність чи користування для ведення особистого селянського господарства, дозволяє констатувати, що у чинному законодавстві України (ЗК України чи Законі України “Про особисте селянське господарство”) доцільно закріпити норму, у якій передбачити, що громадяни України, які одержали земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства, зобов’язані використовувати їх як земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства. Фізичні особи, які набули у власність земельні ділянки у встановлених розмірах для ведення особистого підсобного господарства, вважаються такими, що реалізували своє право на одержання земельної ділянки у власність для особистого селянського господарства.

Щож до особливостей правового режиму майна для ведення особистих селянських господарств, то слід відмітити, що суб’єктом майнових правовідносин особистих селянських господарств є виключно фізичні особи. Крім того, правовий режим майна особистих селянських господарств має свої особливості, зумовлені специфікою правового статусу громадян (сімейний стан, вік). Зокрема, майно, яке набуто сім’єю, належить громадянам, що входять до складу сім’ї, на праві спільної сумісної власності. Майно, яке набуте громадянами, які не перебувають у сімейних відносинах, належить їм на праві спільної часткової власності.

У випадку звернення до суду з майнових або пов`язаних з ними спорів суду необхідно з`ясовувати момент виникнення майнових правовідносин. Це дозволяє чітко визначити суб`єктний склад цих правовідносин (колгоспний двір, подружжя, декілька громадян тощо), застосувати потрібні правові норми та прийняти правильне рішення по справі.

Особливостями правового режиму майна для ведення особистих селянських господарств також є те, що з часу проголошення незалежності України законодавство України суттєво розширило види об’єктів права приватної власності, змінило підходи до визначення кількісного та якісного складу майна особистих селянських господарств. У сучасних умовах до складу об’єктів права приватної власності громадян, які ведуть особисті селянські господарства, входить майно споживчого, господарського та виробничого призначення, склад та кількість якого не обмежується.

Законодавство України закріплює широке коло способів формування майна громадян, які ведуть особисті селянські господарства: виробництво в особистих селянських господарствах сільськогосподарської продукції; спадкування майна споживчого та виробничого призначення; набуття права власності на майновий пай, а також набуття майна на основі реалізації права на майновий пай тощо.

Зокрема, виходячи із конституційних принципів (ст. 41 Конституції України) та інших положень законодавства України (ст. 9 Закону України “Про колективне сільськогосподарське підприємство”, ст. 25 Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію”), можна зробити висновок про те, що фізичні особи можуть приєднувати майно, яке вони отримали у результаті виділення майнового паю, до майна, яке використовується для ведення особистих селянських господарств.

Законодавство України не встановлює особливостей у регулюванні правовідносин спадкування в особистих селянських господарствах. Аналіз законодавства з питання спадкування майна колгоспного двору, що був однією із організаційно-правових форм ведення особистого підсобного господарства, наукової літератури дозволив зробити висновок про необхідність закріплення особливостей при спадкуванні майна набутого у результаті ведення особистого селянського господарства. Метою встановлення таких особливостей є захист майна особистого селянського господарства від подрібнення, що може призвести до неможливості ведення особистого селянського господарства. Спадкування майна особистого селянського господарства в натурі повинно здійснюватись тими спадкоємцями, які спільно зі спадкодавцем вели особисте селянське господарювання, незалежно від можливості поділу спадкового майна, з обов’язковим повним відшкодуванням належної іншим спадкоємцям частки майна грішми, запобігатиме можливому припиненню діяльності цих господарств, сприятиме перетворенню особистих селянських господарств у товарні господарства. У випадку виникнення спорів з питань визначення розміру грошового відшкодування належної частки майна тим спадкоємцям, які спільно зі спадкодавцем не вели особисте селянське господарство, такі спори повинні вирішуватись у судовому порядку.

Господарська діяльність громадян, які ведуть особисті селянські господарства, здійснюється на земельних ділянках сільськогосподарського призначення. Земельне законодавство України передбачає використання земельних ділянок за цільовим призначення, що зумовлює громадян на земельних ділянках для ведення особистих селянських господарств займатись виробництвом сільськогосподарської продукції.

Вироблена у особистих селянських господарствах сільськогосподарська продукція може реалізовуватись громадянами шляхом укладення різного роду договорів з підприємствами, установами, організаціями (закупівля сільськогосподарської продукції переробними підприємствами; дорощування і відгодівля в особистих селянських господарствах сільськогосподарської худоби та птиці тощо), через мережу продовольчих ринків.

Аналіз законодавства України та наукової літератури дозволяє виділити наступні принципи здійснення виробничо-господарської діяльності громадян при веденні особистих селянських господарств: вільного вибору діяльності, вільного найму працівників, самостійного формування програми діяльності та вибору постачальників і споживачів виготовленої продукції, пільгового характеру оподаткування.

Так, громадяни, які ведуть особисті селянські господарства, можуть здійснювати розрахунки як у готівковій, так і у безготівковій формах, що свідчить про певну реалізацію принципу рівності суб’єктів аграрних правовідносин та дозволяє бути громадянам, які ведуть особисті селянські господарства, рівноправними суб’єктами аграрного господарювання при здійсненні розрахунків. Разом з тим, у законодавстві України недостатньо послідовно визначаються громадяни, які ведуть особисті селянські господарства, як суб’єкти аграрних правовідносин. Зокрема, громадяни, які ведуть особисті селянські господарства, повинні мати право одержувати дозволи і ліцензії на проведення селекційних робіт, реалізацію насіннєвого матеріалу тощо.

Одним із складових господарської діяльності є оподаткування доходів громадян, отриманих від ведення особистих селянських господарств. У випадку реалізації вирощеної в особистих селянських господарства сільськогосподарської продукції, громадяни, залежно від обраного способу реалізації, повинні сплачувати: загальнодержавний податок, змістом якого є оподаткування прибутків, що одержані від реалізації сільськогосподарської продукції, вирощеної у особистих селянських господарствах (податок на промисел; податок на доходи фізичних осіб); місцевий збір у вигляді сплати ринкового збору.

Ґрунтовний аналіз податкового законодавства, юридичної літератури, державних статистичних даних дозволяє зробити висновок про те, що автоматичне виключення всіх доходів громадян, отриманих від ведення особистих селянських господарств із об’єкта оподаткування, не відповідатиме сучасним суспільним відносинам, інтересам держави. Зокрема, у громадян, які ведуть особисті селянські господарства, можуть знаходитись значні земельні площі, які за розмірами дорівнюють або перевищують фермерські господарства. Наявність у громадян земельних ділянок, площі яких перевищують відповідні норми безоплатної передачі, дозволяє говорити про те, що виробництво сільськогосподарської продукції у таких господарствах здійснюється переважно для отримання прибутку, а не для задоволення власних потреб громадян у продукції сільського господарства.

 

У зв’язку з цим доцільно запровадити один з наступних способів оподаткування громадян, які ведуть особисті селянські господарства:

1. Встановлення межі прибутків, отриманих громадянами від ведення особистого селянського господарства, які не підлягають оподаткуванню, а також порядок оподаткування отриманих фізичною особою прибутків після перевищення цієї межі. Це може бути досягнуто шляхом визначення сум, на які зменшується сукупний оподатковуваний дохід, а не повне виключення цих сум із сукупного оподатковуваного доходу громадян, які ведуть особисті селянські господарства.

2. Оподаткування земельних ділянок для ведення особистих селянських господарств, розмір яких перевищує норму безоплатної передачі у приватну власність, тобто 2 га. Розмір податку в останньому випадку може визначатись на основі Закону України “Про фіксований сільськогосподарський податок” (статті 3, 4 ).

 

Аналіз наукової літератури та законодавства України, свідчить про те, що право на працю як конституційний принцип може реалізовуватись громадянами не тільки через трудові правовідносини. Це дало підстави віднести до конституційного права на працю і право фізичної особи на ведення особистого селянського господарства як одного з видів вільного вибору застосування праці. Аналіз законодавства України, яке регулює питання зайнятості та соціального захисту, дозволяє констатувати, що для громадян, які ведуть виключно особисті селянські господарства та не перебувають у трудових відносинах, держава не забезпечує реалізацію конституційного принципу права на соціальний захист від безробіття з незалежних від них обставин, право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності. Так, громадянин може набути статус безробітного при наявності певних умов, однією з яких є відсутність у фізичної особи роботи та заробітку або інших передбачених законодавством доходів. При цьому розмір мінімальних доходів фізичних осіб, які не перебувають у трудових правовідносинах, не встановлений. Доречно відмітити, що сам факт зайнятості також не може визнаватись достатнім критерієм, що є умовою для отримання громадянином матеріальної допомоги по безробіттю.

У законодавстві України має бути передбачений мінімальний рівень доходів громадян, які забезпечують себе роботою самостійно, що не забезпечується повною мірою у сучасних умовах. Якщо з незалежних від громадянина обставин він отримує прибутки нижче від мінімальних, то у такому випадку цей громадянин повинен мати право на отримання допомоги по безробіттю. Зокрема, враховуючи сезонний характер роботи, залежність прибутків від кліматичних та інших умов, доходи громадян від ведення особистих селянських господарств можуть бути незначними та непостійними. Якщо фізична особа отримує прибутки нижчі від мінімальних та вважає отримувані прибутки недостатніми, вона може звернутись до державної служби зайнятості з метою додаткового працевлаштування. При неможливості працевлаштування такої особи, надання матеріальної допомоги повинно здійснюватись лише у випадку, коли отримувані фізичною особою доходи є меншими від встановленого державою мінімального рівня. Саме такий підхід повинен застосовуватись до громадян, які ведуть виключно особисті селянські господарства.

Працюючи у власних особистих селянських господарствах, громадяни самостійно визначають режим роботи, час відпочинку та інші аспекти застосування своєї праці, які встановлюються з урахуванням певних чинників: необхідність проведення весняних робіт, збору врожаю, зайнятість на підприємствах тощо. Ці відносини не є предметом правового регулювання, оскільки право регулює суспільні відносини, які виникають між людьми, їх об’єднаннями.

Застосування найманої праці в особистих селянських господарствах можливе у двох правових формах: за договором підряду; за трудовим договором. Правове регулювання кожної з виділених правових форм застосування праці має свої особливості щодо порядку укладення відповідних договорів, законодавчі вимоги дійсності цих договорів та регулюється відповідно цивільним (для договору підряду) або трудовим (для трудового договору) законодавством України.

Проведене дослідження правовідносин у галузі соціального захисту дозволило зробити висновок про те, що законодавство України не реалізує конституційний принцип соціального забезпечення громадян шляхом здійснення відповідних видів державного соціального страхування. Так, при визначенні суб`єктів сплати збору на обов’язкове пенсійне страхування у законодавстві України закріплюються неоднозначні положення, які не дозволяють громадянам, що ведуть виключно особисті селянські господарства, виступати суб’єктами державного обов’язкового пенсійного страхування. Добровільність державного пенсійного страхування основної пенсії законодавством України також не передбачено. З метою забезпечення реалізації конституційного принципу соціального забезпечення громадян, потрібно чітко закріпити у законодавстві України можливість добровільного страхування основної пенсії громадянами, які ведуть особисті селянські господарства. Це дозволить підвищити гарантованість пенсійного забезпечення таких осіб та буде враховувати суспільні відносини щодо соціального захисту громадян, які ведуть виключно особисті селянські господарства.

Закріплений у законодавстві України перелік фізичних осіб, які забезпечують себе роботою самостійно та належать до суб’єктів певного виду обов’язкового або добровільного державного страхування (пенсійного, на випадок безробіття з незалежних від особи обставин тощо), є неповним, оскільки не закріплює як можливих суб’єктів державного страхування громадян, які ведуть особисті селянські господарства. У зв’язку з тим, що держава зацікавлена у законності отримання доходів громадянами та сплаті ними державних страхових внесків, зроблено висновок про те, що необхідно відмовитись у законодавстві з питань соціального захисту від практики встановлення переліку фізичних осіб, які забезпечують себе роботою самостійно.

Таким чином, із проведеного дослідження можна зробити певні висновки: визначення поняття особистого селянського господарства, суб’єкта та об’єкта права на ведення особистого селянського господарства, правові підстави виникнення та припинення ведення особистого селянського господарства, пропозиції до удосконалення законодавства України, яке визначає правове становище особистих селянських господарств.


Свіжі обговорення на агро-форумі: Где брать мицелий? Гусеничная пара - кто что знает? Закупка и реализация злаковых культур. Семенной картофель оптом Реализуем семена газона и многолетних трав
©agroua.net 2002-2015. Усі права захищені.
Без посилання на сайт "Аграрний сектор України" (agroua.net) перепублікація матеріалів заборонена.