19 вересня 2018р.
про проект | контакти | часті питання | мапа | гостьова книга | English ver.
Аграрний сектор України
 
Рослинництво
Тваринництво та ветеринарія
Технічне забезпечення
Переробка та якість продукції
Економіка
Розвиток сільських територій
Економіка сільських територій
Місцеве самоврядування
Основи бізнесу
Оподаткування
Зовнішньо-економічна діяльність
Агрострахування
Бази даних та статистика
Нормативні витрати та ціни
Статистика
Архів статистики
Правове забезпечення та земельні питання
Корисна інформація
Новини
Статистика
Ціни
Аграрна освіта та наука
Дорадництво
Агровебкаталог
Дошка агро-оголошень
Агро-форум
Економіка - Економіка сільських територій - Соціально-економічний розвиток - Демографічна і поселенська база та трудові ресурси села - Стан ринку праці в сільській місцевості - Трудові ресурси села, зайнятість та ринок праці


Стан ринку праці в сільській місцевості

Трудові ресурси села, зайнятість та ринок праці

Трудовые ресурсы села, занятость и рынок труда

Трудові ресурси - частина населення, яка має необхідний фізичний розвиток, розумові здібності та знання для роботи в усіх сферах економічної діяльності. До складу трудових ресурсів включаються особи у працездатному віці, крім інвалідів I та II груп та громадян, що одержують пенсію на піль­гових умовах, які не працюють та особи пенсійного віку і підлітки, зайняті в галузях економіки. Соціальну суть категорії “трудових ресурсів” становлять люди у певних виробничих умовах, а економічну - робочий час, необхідний для виконання суспільно корисної праці.

 

Рівень використання трудових ресурсів визначається:

  • зайнятістю у громадському виробництві (відношення кількості працівни­ків, які беруть участь у громадському виробництві до їх загальної чисе­льності);

  • ступеню повноти використання фонду робочого часу працівників у громадському виробництві;

  • розміром сезонності праці.

 

Останніми роками на селі спостерігаються негативні тенденції у вико­рис­танні трудового потенціалу. Участь населення у суспільному виробництві та осо­бистому підсобному господарстві супроводжується низьким рівнем про­дук­тивності праці. У сільськогосподарському виробництві України зай­ня­то 4,9 млн. чол., або 24,4% від загальної чисельності, що значно більше, ніж у розвинутих країнах світу, а продуктивність праці у 5-7 разів нижча. В га­лузях сільської соціальної інфраструктури працює 840 тис. чол. Масовим явищем в Україні стала праця на присадибних та содово-городніх ділянках, в якій беруть участь, за оцінками фахівців, понад 80 відсотків всіх сімей.

Зайнятість населення виступає одним з головних індикаторів трансформаційних процесів в економіці. Характерною особливістю сільського ринку праці на нинішньому етапі здійснення аграрної реформи є збереження тривалої негативної тенденції зростання обсягів як відкритого, так і прихованого безробіття серед сільського населення. Криза в останній впродовж десятирічного періоду призвела до різкого скорочення попиту на робочу силу як безпосередньо в сільській місцевості, так і за її межами.

Зайнятість - це діяльність громадян, пов’язана із задоволенням осо­бис­тих та суспільних потреб, що приносять їм дохід (наявність оп­лачуваної ро­боти). Вона розрізняється за такими ознаками: трива­лі­стю робочого періоду та рівнем оплати (повна та неповна); кіль­кістю робочих місць, які займає кон­к­ретна особа (первинна та вторинна, повна та неповна); реєстрацію (зареєст­рована та незареєст­ро­вана).

 

До населення, зайнятого у всіх сферах економічної діяльності, належать наступні категорії:

  • громадяни, які  працюють за наймом на підприємствах, в установах, ор­га­ні­заціях незалежно від форм їх власності;

  • особи, що самостійно забезпечують себе роботою (підприємці, фер­ме­ри), а також безоплатно працюючих членів сімей;

  • працівники зайняті в органах влади, управління та громадських орга­ні­за­ці­ях, релігійні служителі;

  • громадяни, які проходять службу в армії, військах, спецконтингентах;

  • особи, що проходять професійну підготовку, підвищують кваліфікацію або навчаються в денних формах різних закладів освіти;

  • особи, що виховують дітей, доглядають хворих, інвалідів та людей по­хи­­ло­го віку;

  • іноземні громадяни, що працюють в Україні. 


Показник зайнятості населення в усіх сферах економічної діяльності є інтегральним. Методика його розрахунку ґрунтується на системі показників, сфор­­мованих з різних джерел та ув’язаних за методологією, сферами охоп­лен­ня та періодичністю. Наявна інформаційна база дозволяє здійснювати такі роз­рахунки з ймовірною точністю по Україні в цілому, в тому числі по  адміністративних територіаль­них одиницях (область, район).

Дані про чисельність населення, зайнятого у галузях економіки, роз­раховується в середньому за рік на підставі даних підприємств та організацій (про чисельність працюючих за наймом тощо), матеріалів вибіркового обсте­ження населення з питань економічної активності (про чисельність зайнятих самостійною діяльністю та в особистому підсобному господарстві), вибір­ко­вого обстеження селянських (фермерських) господарств та дорахувань на чи­се­льність, виявлену під час вибіркового обстеження з питань неформальної зай­нятості. Це означає, що працівники, які фактично відпрацювали менше вста­нов­леної норми робочого часу (через відпустки з ініціативи адміністрації, тим­ча­сову непрацездатність тощо), перераховуються в еквівалент повної зай­нятості (повного робочого дня).

Працівники, які перебували в оплачуваних щорічних або додаткових відпустках та інших випадках збереження за ними повністю заробітної плати, включаються як такі, що повністю відпрацювали робочий час, тобто як цілі фізичні одиниці.

Ринок праці характеризує систему відносин, яка виражає попит і про­позицію. Сучасний ринок праці виконує ряд функцій, а саме: суспільного по­ділу праці; інформаційну; посередницьку; ціноутворюючу; стимулюючу; оз­до­ровчу; регулюючу.

У галузевому розрізі найбільш інтенсивним процес звуження сфери прикладання праці на селі відбувався у виробничих галузях, пе­редусім у промисловості. Впродовж 90-х років чисельність зайнятих в них сільських жителів скоротилась відповідно в 1,8 та 4 рази. Типовими представниками цього процесу є Автономна Республіка Крим, Донецька, Закарпатська, Луганська, Миколаївська, Харківська, Хер­сонська, Хмельницька та Чернівецька області, в яких зменшення зайнятих, зокрема у сільській промисловості, за аналізований період становило від 5 до 33 разів. Найменше скорочення зайнятих у цій галузі характерно для таких областей як Вінницька, Запорізька, Кіровоградська, Полтавська, Рівненська, Сумська та Черкаська, у певній частині яких промислове виробництво на селі завжди було на низькому рівні.

Відносно менші темпи вивільнення трудових ресурсів із сільсько­гос­подарської галузі зумовлені збереженням нині високого рівня прихованого без­робіття. Протягом 90-х років ско­рочення чисельності зай­нятих тут ста­новило 37,1% з диференціацією від 25-37% у Вінницькій, Дні­п­ропет­ров­ській, Ми­колаївській, Одеській, Полтавській, Сумській, Тер­нопі­ль­ській, Хар­ків­сь­кій, Херсонській, Хмельницькій, Черкаській областях до 38-61% в Авто­ном­ній Республіці Крим, Донецькій, Житомирській, За­кар­пат­ській, Івано-Фра­нківській, Київській, Кіровоградській, Луганській, Львів­сь­кій, Рів­нен­сь­кій, Чернівецькій та Чернігівській областях. Макси­ма­льний рі­вень прихова­но­­го безробіття у галузі сільського господарства в останні роки становить бли­­зько 1,4 млн. чол., або 57% від за­га­льної чисе­ль­ності тут зай­нятих сі­ль­сь­ких жителів. У регіональному розрізі цей по­казник коливається від 36 до 70%.

Всупереч  сподіванням, що фермерські господарства зможуть акуму­лю­вати значну кількість сільських жителів, які вивільнятимуться із суспільного сектора, протягом останніх п’ять років практично не відбу­вається роз­ши­рення зай­нятих даним видом діяльності. Чисельність цієї ка­тегорії зайнятих сі­ль­ських жителів коливається в ме­жах 73-75 тис. чол.

Найнижчі темпи вивільнення працюючих характерні для галузей со­ціальної сфери, головним чином через переорієнтацію певної частини насе­лення на приватні види діяльності (торгівля, громадське харчування), а та­кож незначну бюджетну підтримку основних галузей. Водночас надзви­чайно гос­т­­ра ситуація склалася в малих та віддалених селах, де процес руй­нації со­ці­альної інфраструктури відбувається катастрофічними темпами і набув нез­воротного характеру. За 90-ті роки чисельність зайнятих сі­льських жи­телів у соціальній інфраструктурі села скоротилась на 35,2%. Найбільше за темпами скорочення працюючих у даній сфері характерне для п’яти об­лас­тей України – Вінницької, Жито­мирсь­кої, Кіровоградської, Терно­піль­ської та Хер­сон­сь­кої, де відповідний показник дорівнював 45-60%. У переважній бі­ль­­шості об­ластей України темпи зменшення зазначеної ка­те­горії зайнятих ко­ли­ваються в межах середнього показника по Україні з не­значними від­хи­лен­нями. У се­ми регіонах даний показ­ник зна­ходиться в межах 20-27%.

Наслідком звуження прикладання праці у соціальній інфраструктурі ста­­­­ло зростання сільського безробіття у всіх його формах, а також чи­се­­ль­но­сті зайнятих в особистому підсобному та домашньому госпо­дар­ст­ві. За­га­ль­ний контингент зазначених категорій сільських жителів зріс за 1990-2000 рр. майже втричі. При цьому в таких регіонах України, як Автономна Рес­­­­публіка Крим, Вінницька, Донецька, Закарпатська, Запо­різька, Івано-Фран­­ків­сь­ка, Лу­ган­ська, Львівська, Миколаївська, Рівненська, Тер­нопільська, Хар­­ків­ська, Хер­сонська, Черкаська, Чернівецька та Чер­ні­гівська області, його зрос­тан­ня  становило 2-3,3 ра­за, а в Жи­то­мирській, Кі­ровоградській та Хмельницькій об­ластях – 5,3-7,8 ра­за. Наймен­ший рівень збільшення цього показника ха­рак­­терний для Волин­ської, Київської, Одеської, Полтавської, Сумської об­ластей, для переважної бі­ль­шості з яких властиві значні обсяги прихованого без­ро­біття в галузі сі­ль­сь­кого госпо­дар­ст­ва.

Незначне зростання в окремих регіонах України чисельності праце­здатних сільських жителів у працездатному віці у складі трудових ресурсів се­ла пояснюється скороченням обсягів маятникової міграції, які у 90-х ро­ках становили близько 500 тис. чол.

Збереження деструктивних тенденцій у сфері сільської зайнятості об’є­к­тив­но зумовлюватиме подальший процес погіршення умов відтво­рен­ня кіль­кі­с­них та якісних параметрів трудового потенціалу села.

Узагальнення результатів обстежень економічної активності сі­льського населення за останні роки минулого століття (проведених Державним комітетом статистики України) дозволяє зробити висновок, що сільська місцевість України має досить обмежені можливості щодо забезпечення власного населення додатковою, крім сільськогосподарського виробництва, та й то з певними обмеженнями, роботою. Не дивлячись на те, що у сільській місцевості серед зайнятого економічною діяльністю населення, частка осіб, які мали додаткову роботу, у 12 разів перевищує аналогічний показник по місту, основним джерелом додаткової роботи для сільських жителів виступає самозайнятість, переважно в особистому підсобному сільському господарстві майже 97%. В той же час у місті понад 50% населення, яке має додаткову роботу, знаходить її в оптовій та роздрібній торгівлі, будівництві, освіті та охороні здоров’я. Пов’язано це, головним чином, з активністю платоспроможного попиту, який у містах виявляється значно вищим, ніж у сільській місцевості. Саме цей чинник виступає визначальним при визначенні вектора руху сфери прикладання праці.

Низький рівень розвитку сільської сфери прикладання праці на селі, а також домінуюча вторинна зайнятість сільськогонаселення в особистому підсобному сільському господарстві, зумовлює ситуацію, коли кількість осіб, які шукають іншу основну або додаткову роботу, порівняно з тими, які таку роботу мають, виявляється досить незначною – у співвідношенні 1 до 2,3 (у місті це співвідношення має протилежну спрямованість і становить 5,6 до 1).

Головною причиною пошуку іншої основної або додаткової роботи у сільського населення виступає незадоволеність теперішньою роботою через низький рівень оплати праці – майже 50%. При цьому, у місті через зазначену причину шукали іншу основну або додаткову роботу лише третина населення, 22% загальної чисельності якого через бажання працювати повний робочий час (проти 16% у сільській місцевості).

Низький рівень розвитку сільської сфери прикладання праці визначає високий рівень безробіття серед сільської молоді, передусім у віці 15-19 та 20-29 років - відповідно 25,2 та 11,1% (по відношенню до загального обсягу безробітного населення у віці 15-70 років)¹). По відношенню ж до економічно активного населення сільська безробітна молодь у віці 15-29 років становить біля половини.

Як по відношенню до безробітного населення у віці 15-70 років, так і до економічно активного сільського населення найбільшу питому вагу серед безробітних на селі займають особи з базовою вищою, професійно-технічною та повною загальною освітою.

Серед причин незайнятості на селі найбільш вагомими видаються вивільнення у зв’язку реорганізацією, ліквідацією виробництва, скорочення штатів та звільнення за власним бажанням.

В розрізі вікових груп сільського населення зазначені причини виявилися найбільш вагомими з точки зору формування контингенту незайнятих серед осіб найбільш працездатного віку – 25-54 років. Занепокоєння викликає той факт, що значна частина (31-43%) працездатного населення у віці 30-44 років звільнилася за власним бажанням, головним чином через низький рівень оплати праці.

Останній чинник та загалом низький рівень розвитку сфери при­кладання праці на селі суттєво ускладнюють можливість працевлаштування громадян, які мають освіту. У першу чергу до категорії важко працевлаштовуваних відноситься молодь післязакінчення ВУЗу, ПТУ та середньої школи, тобто так званапервинна зайнятість. Серед професійних груп сільського населення найбільшу частку в загальному обсязі безробітних становлять фахівці та професіонали, кваліфіковані робітники з інструментом, оператори та складальники устаткування і машин. Викликано це, головним чином, занепадом виробництва, перенесенням центру його ваги в особисте господарство, яке базується переважно на ручній праці.

Низький рівень сфери прикладання праці відповідним чином зу­мовлює рівень ефективності пошуку роботи та працевлаштування. Фактично роботу знаходять лише 5% тих, хто таким пошуком займається. При цьому слід відзначити такий момент, що пошуком роботи займається 93% сільського безробітного населення.

Середня тривалість незайнятості становить 23 місяці. Більше половини сільських безробітних є незайнятими більше, ніж  півроку. При цьому 59% безробітних такими є більше 1-го року. Особливо затяжним такий період властивий сільському населенню у віці 25-39 ро­ків. Серед безробітного сільського населення пошуком роботи біль­ше 1-го року зайнята третина. Середня тривалість цього періоду становить 8 місяців. Найбільш тривалим період пошуку роботи характерний для осіб працездатного віку.

Загострення ситуації на сільському ринку праці сприяє формуванню значного контингенту економічно неактивного населення Найбільшу частку економічно неактивного населення на селі становлять молодь, та особи з низьким рівнем освіти.

За причинами відсутності пошуку роботи найбільшу частку серед економічно неактивного населення займають зайняті в домогосподарстві - 40%. Серед зайнятих в домогосподарстві, до речі, найбільшу питому вагу займає населення у найбільш працездатному віці - 20-54 років. Найбільша частка цієї категорії сільських жителів знаходиться в категорії зневірених у пошуках роботи  - у віці 20-39 років – 10-13%. До зайнятих в домогосподарствах та зневірених також у переважній своїй масі відносяться сільські жителі, які мають вищу та спеціальну освіту. Серед професійних груп найбільшу частку зневірених у пошуках роботи становлять особи з найнижчим рівнем кваліфікації - особи найпростіших професій, ті, хто раніше не працювали       - 54%. При цьому майже третину зневірених у пошуках роботи стано­влять випускники ВУЗу, ПТУ, середньої школи. Левову частку зне­ві­рених у пошуках роботи становлять ті сільські жителі, які є незай­ня­тими більше 1-го року.

 Традиційно прийнято вважати, що стримування розвитку на селі розгалуженої сфери прикладання праці відбувається передусім через відсутність достатніх фінансових ресурсів для створення того чи іншого виробництва на якійсь конкретній території. Певною мірою можна погодитись з таким висновком. Однак при такому підході зовсім не враховуються інші чинники, передусім такі як платоспроможний попит в тому чи іншому регіоні і, як наслідок, активність того чи іншого сегменту продовольчого ринку, які на сьогодні є визначальними при прийнятті рішення щодо доцільності створення на території того чи іншого виробничого або торговельного об’єкта.

Розглядаючи питання взаємозалежності таких явищ одного ланцюга як “платоспроможний попит - ємність товарного ринку - рівень ділової активності населення - сфера прикладання праці - рівень та структура зайнятості населення”, можна сказати, що фактично за такою схемою розвивались економіки більшості країн колишнього соціалістичного табору в Східній Європі. У Польщі, наприклад, на сьогодні другим чинником після такого як “зручне місце положення і транспортне сполучення”, що зумовлюють розміщення компаній з іноземними інвестиціями, виступає “масштабний споживчий ринок”. Відповідним чином серед факторів, що перешкоджають інвестуванню, виділяються такі: недорозвиненість ринкової інфраструктури, малий місцевий ринок та низька купівельна спроможність громадян. Са­ме на цих блоках, на нашу думку, має бути зосереджена головна увага держави при опрацюванні політики зайнятості населення, в тому числі і в першу чергу сільського, на коротко- та довгострокову перспективу.

У зв’язку із цим, вихідні положення сучасної політики зайнятості сільського населення мають базуватись, передусім, на оцінці поточних та перспективних зрушень на продовольчому ринку країни, який виступає головним барометром ділової активності у сфері виробництва та збуту сільськогосподарської продукції. Лише отримавши відповіді на такі питання як - що собою представляє на сьогодні продовольчий ринок України, за рахунок яких джерел він формується та наскільки він активний з точки зору реалізації потенціалу того чи іншого його сегменту під впливом зрушень у платоспроможному попиті? - можна визначити потенційні можливості аграрного сектора щодо параметрів акумулювання в ньому та в обслуговуючих його галузях сільських жителів, а також опрацювати ефективні напрями спрямування обмежених фінансових ресурсів на потреби регулювання конкретних сегментів сільського ринку праці. В протилежному випадку будь-яке рішення щодо інвестування тієї чи іншої сфери діяльності, або ж тієї чи іншої господарської структури виявиться завчасно приреченим на програш. Матимемо, зрештою, ситуацію, яка загалом є типовою для малого бізнесу в Україні - “35% новостворених підприємств щорічно банкрутують, 60% - ледь виживають і тільки 5% розвиваються успішно, але переважно в “тіні”. 

На сьогодні прийнято стверджувати, що впродовж останніх років продовольчий ринок в Україні формується переважно за рахунок продукції, яку вироблено у приватному секторі – в особистих підсобних сільських господарствах населення та у фермерських господарствах (відповідним чином відкоригована і система статистичного обліку, в якій окремим блоком виділена категорія “населення, зайняте в особистому підсобному сільському господарстві”). Проте, на нашу думку, таке твердження є досить спрощеним і таким, що не дає змоги об’єктивно і з достатнім ступенем глибини оцінити реалії формування та функціонування продовольчого ринку країни, що, у свою чергу, не дозволяє опрацювати адекватні заходи, спрямовані на його пожвавлення та активізацію ділової активності в аграрному секторі національної економіки як головної умови реалізації потенційних можливостей останнього для забезпечення зайнятості сільського населення. У зв’язку із цим, маємо оцінити потенційні можливості обох секторів, і в першу чергу приватного, з точки зору активізації власної участі кожного з них у формуванні продовольчого ринку країни, а відтак – у забезпеченні ефективної в плані отримання стабільних та достатніх доходів зайнятості сільських жителів за місцем проживання.

Особлива увага до приватного сектора у цьому контексті обґрунтована, по-перше, домінуючим в ньому екстенсивним характером виробництва, а, по-друге, переважною орієнтацією його членів на забезпечення себе продовольством та кормовими ресурсами для підсобного господарства за рахунок особистої праці.

Про екстенсивний характер приватного сектора свідчить, зокрема, зіставна оцінка динаміки ресурсного потенціалу та обсягів виробництва основних видів продукції. Так, наприклад, якщо за 90-ті роки чисельність сільських жителів, зайнятих у підсобних господарствах, зросла більше як удвічі, площа сільськогосподарських угідь - майже утричі, поголів’я великої рогатої худоби, корів, свиней - в 1,1-1,4 раза, то обсяг виробництва сільськогосподарської продукції (у порівняльних цінах 1996 р.) - зменшився (майже на 1%). Характерно, що в господарствах населення відбулось зменшення окремих видів і у абсолютному вимірі, зокрема виробництва м’яса у забійній вазі та яєць - на 8-12% (виключенням з цього правила є лише молоко, виробництво якого тут зросло у півтора раза). При цьому слід враховувати той факт, що рівень товарності виробленої у приватному секторі сільськогосподарської продукції, за оцінками фахівців Міністерства аграрної політики України, не перевищує 10-15%. Тобто, переважна частина виробленої в господарствах населення продукції використовується на власні потреби. Як наслідок, приватний сектор на сьогодні функціонує фактично в автономному ізольованому режимі, приймаючи досить слабку участь у формуванні товарних продовольчих ресурсів країни і тим більше являючись практично виключеним з системи гро­шового обігу,одночасно блокуючи процес формування та підвищення загального платоспроможного попиту. З цього можна зробити висновок, що зайнятість даним видом діяльності на сьогодні за критерієм “продуктивна зайнятість” є малоефективною.

Зроблений висновок підтверджується і тими даними, що в структурі сукупних ресурсів сільських домогосподарств вартість спожитої продукції, отриманої з особистого підсобного господарства та від самозаготівель, становить майже 70% (проти 7% по міських домогосподарствах). Частка ж доходів від продажу сільськогосподарської продукції в структурі ресурсів домогосподарств на сьогодні становить всього 14%. Цей показник фактично тотожний частці пенсій, стипендій та допомоги - 15%, абсолютна величина яких, як відомо, на сьогодні є надзвичайно низькою.

Внаслідок глибокої економічної кризи відбулося суттєве зростання без­робіття, особ­ливо мо­лоді та жінок, вивільнених працівників аграрного сек­тора еконо­мі­ки. Відповідно до Закону України “Про зайнятість населення” без­робіт­ни­ми визначаються працездатні громадяни працездатного віку, які з не­за­леж­них від них причин не мають заробітку або інших передбачених чин­ним за­конодавством доходів, через відсутність підходящої роботи зареєст­ро­вані у державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу та здатні при­сту­пити до праці.

У сучасних умовах економічна категорія “безробіття” має багато форм і видів, зокрема: вимушене, застійне, природне, приховане, повне, структурне, техно­логічне, фрикційне, циклічне, часткове.

Рівень зареєстрованого безробіття розраховується як відношення кіль­ко­сті безробітних, зареєстрованих у державній службі зайнятості, до пра­це­здатного населення працездатного віку.

Слід зазначити, що реальний стан з безробіття значно гірший, ніж офі­ційно зареєстрований. На законодавчому рівні не врегу­льо­вані питання част­­кового безробіття, зайнятості в особистому підсобному госпо­дар­стві. Особ­­ливо гостро стоїть проблема з працевлаштуванням служ­бовців і спе­ці­а­лі­стів. Рівень безробіття серед фахівців агрономічного про­філю у 6 разів бі­ль­­ший від середнього показника по безробіттю в Україні.

Аналіз трансформації сільського ринку праці в умовах реформування агропромислового комплексу дозволяє окреслити головні проб­леми, які пот­ребують негайного вирішення: розширення кола суб’­є­к­тів та інфра­струк­тур­не його забезпечення, опрацювання механізмів забезпечення зайнятості сі­­льських жителів, які вивільнятимуться з аграрного сектора в процесі ре­форм, формування потужного контингенту приватних виробників у сфері ма­лого під­приємництва; оптимальне поєднання інтересів дрібного, середнього і ве­ликого виробництва; формування політики доходів, спрямованої на ство­рен­ня необхідних умов для відтворення робочої сили та реального зростання платоспроможного попиту населення.

Регулювання зайнятості сільського населення повинне здійснюватися шляхом поширення системи спрощеного оподаткування суб’­єктів малого під­­приємництва; подолання цінового диспаритету між сільськогоспо­дар­сь­кою та промисловою продукцією, особливо між сі­льським господарством і пе­ре­робною промисловістю; поліпшення стану кредитування сільської еко­но­­­міки; розмежування видаткової частини Державного фонду сприяння зай­ня­тості на­селення з виділенням міського і сільського блоків з наступним спря­му­ванням коштів на реалізацію заходів активної політики зайнятості; під­ви­щення рівня самоорганізації сільського населення, зайнятого в осо­бис­тих під­соб­них господарствах, а також тих селян, які можуть скористатися пра­вом са­мо­стійного господарювання на вилученому із землекористування ко­лек­тив­но­го сільськогосподарського підприємства земельному паї; створен­ня ефек­ти­вної системи збуту виробленої сільськогосподарськими товаро­ви­ро­б­ни­ка­ми продукції на продовольчому ринку; надання  статусу безробітного селя­нам - власникам  земельних часток (паїв).

Особливості сучасного етапу аграрної реформи зумовлюють гостру необхідність суттєвої трансформації державної політики зайнятості сільського населення і, передусім, її складової частини - законодавчої бази. На сьогодні, на жаль, відсутність позитивних зрушень у напрямі скорочення обсягів сільського безробіття значною мірою зумовлена низьким рівнем законодавчого забезпечення регулювання зайнятості сільського населення, що виступає відчутним гальмом розробки адекватних механізмів державної політики зайнятості в програмних документах уряду, які передбачали б комплекс заходів по створенню інфраструктури сільського ринку праці, системи фінансового та організаційного забезпечення реалізації активних заходів на ньому. Хоча слід відзначити й певні позитивні кроки у напрямі вирішення цих проблем.

У цьому контексті слід, насамперед, відзначити прийнятий Указ Президента України “Про Основні засади розвитку соціальної сфери села” від 20 грудня 2000 р., яким визначені концептуальні напрями державної політики зайнятості на селі в сучасних умовах. При цьому, створення умов для продуктивної зайнятості разом із збільшенням доходів сільського населення визначено в якості основного завдання, яке слід реалізувати для досягнення мети соціальної політики на селі – забезпечення належного життєвого рівня сільського населення, що стане основою поліпшення демографічної ситуації і розвитку трудового потенціалу.

Основними засобами забезпечення продуктивної зайнятості сі­льського населення, при цьому, визначено: утвердження статусу селя­нина як реального власника та господаря на землі; запровадження спрощеного порядку реєстрації та звітності суб'єктів господарювання в аграрному секторі; розмежування підсобної та підприємницької форм господарювання сільських сімей, сприяння перетворенню особистих підсобних господарств у господарства товарного типу; підт­римка розвитку особистих підсобних господарств як форми самозайнятості сільського населення; залучення приватного сектора у сільській місцевості до рекреаційно-туристичного підприємництва та підсобної діяльності у сфері туризму (сільського зеленого туризму); регулювання трудової міграції сільського населення, спрямування її з трудонадлишкових регіонів до депресивних сільських територій; запровадження системи професійного навчання і перепідготовки незай­нятих працею сільських жителів; надання державної підтримки розвитку дрібного і середнього підприємництва на селі; створення спеціального фонду підтримки підприємницької діяльності на селі молодих сімей; розвитку та підтримки діяльності кредитних спілок; поліп­шення умов реалізації селянами продукції особистих підсобних господарств.

Вихідним документом, який має визначати основи державної політики зайнятості населення на майбутній період є Закон України “Про Державну програму зайнятості населення на 2005-2008 роки”. Необхідною  умовою  її реалізації є тісний взаємозв'язок політики зайнятості та економічної політики держави, консолідація зусиль усіх гілок влади, діяльність яких пов'язана з вирішенням проблеми зайнятості населення, а також об'єднань роботодавців і профспілок. Програма також передбачає посилення ролі та відповідальності органів влади і соціальних партнерів за реалізацію політики зайнятості. На основі положень даної програми мають розроблятися щорічні програми зайнятості населення, що підкреслює важливість її прийняття в пакеті з проектом програми уряду.

Крім того, потребує розробки механізм оцінки ефективності вакантних робочих місць в плані їх потенційної привабливості та здатності у найближчій перспективі забезпечити продуктивну зайнятість населення. Для сільського господарства це особливо актуально, зважаючи на наявність біля 1,5 млн. чол. прихованих безробітних у вели­ких сільськогосподарських підприємствах.

В розвиток положення, передбачається за­безпечити рівний доступ роботодавців до отримання фінансової допо­моги з Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття на створення додаткових робочих місць для працевлаштування зареєстрованих безробітних; забезпечити прі­о­ритетність виділення коштів на ці цілі депресивним територіям з високою напругою на ринку праці, слід було б розглянути питання квотування фіксованих обсягів ресурсів для потреб міської і сільської місцевостей.

Принциповим моментом у виданому в 2001 р. Указі Президента України “Про Стратегію подолання бідності” є положення, згідно з яким саме проблема безробіття визнається одним з головних факторів поширення бідності. Особливо це стосується сімейного безробіття. Зокрема зазначається, що головними причинами виникнення та поши­рення бідності є зменшення рівня зайнятості населення, зростання рівня безробіття, низький рівень оплати праці та пенсійного забезпечення, заборгованість  із заробітної плати і соціальних виплат, що ма­ють суто економічне підґрунтя, відсутність розвинутої системи страхування життєвих ризиків та адресної соціальної допомоги. Виключно така ситуація зумовила необхідність розроблення Стратегії, основними принципами якої мають стати “...підвищення рівня продуктивної зайнятості населення...” У зв’язку із цим створення економічно-правових умов для збільшення доходів і зростання економічної актив­ності працездатних громадян визначено першочерговим напрямом проведення політики подолання бідності.


Основний зміст блоку “Стратегічні напрями подолання бідності” зводиться до наступного:

  • необхідною передумовою подолання бідності є створення працездатним верствам населення умов для самостійного розв'язання проблем підвищення власного добробуту, що можливо лише в разі забезпечення продуктивної зайнятості, збалансування попиту і пропозиції на ринку праці, запобігання безробіттю;

  • на першому етапі передбачається зупинення скорочення зайнятості в усіх сферах економічної діяльності та стабілізація тривалості пошуку роботи;

  • другий етап характеризуватиметься поступовим зниженням безробіття з одночасним збільшенням обсягів зайнятості;

  • метою третього етапу визначено зростання сукупного попиту на робочу силу та забезпечення кількісної і якісної збалансованості робочих місць та робочої сили;

  • державна політика зайнятості населення здійснюватиметься шляхом реалізації державної та регіональних програм зайнятості за такими основними напрямами: збереження наявних та створення нових високопродуктивних робочих місць; формування професійно-кваліфікаційного складу робочої сили відповідно до потреб ринку праці; забезпечення активної участі у міжнародному розподілі праці; створення умов для розвитку самозайнятості населення та підприємницької ініціативи, поширення вторинної зайнятості працездатного населення; створення правової основи соціально-трудових відносин на селі, що виникають внаслідок розпаювання та передачі землі у приватну власність; підтримка регіонів, у яких склалася критична ситуація на ринку праці, шляхом створення механізму сприяння розвитку колишніх депресивних територій; спри­яння працевлаштуванню неконкурентноздатних на ринку праці верств населення і створення надійного економічного механізму забезпечення їх зайнятості; забезпечення роботою працездатних осіб із сімей з дітьми; розвиток громадських робіт, що оплачуються за рахунок бюджетів.


Аналіз трансформації сільського ринку праці в умовах реформування аграрного сектора дозволяє окреслити коло головних проблем, які потребують негайного вирішення:

  • встановлення статусу села як рівноправного нарівні з містом суб’єкта державної політики зайнятості, розширення кола суб’єктів та інфраструктурне забезпечення її реалізації;

  • опрацювання механізмів забезпечення зайнятості сільських жителів, які вивільнятимуться з аграрного сектору в процесі реформ, у багатогалузевій виробничій і соціальній сфері села;

  • формування потужного контингенту приватних виробників у сфері малого підприємництва;

  • оптимальне поєднання інтересів дрібного, середнього і великого виробництв;

  • формування політики доходів, спрямованої на створення необхідних умов для відтворення робочої сили та реального зростання платоспроможного попиту.


Враховуючи обмеженість фінансових ресурсів, головна увага в процесі реалізації державної політики зайнятості на сьогодні повинна приділятися економічним методам регулювання ділової поведінки населення. В основі цього процесу має бути положення, згідно з яким врегулювання співвідношення між пропозицією робочої сили та структурою попиту на неї повинне визначатися характером зміни ото­чуючого економічного середовища, яке формує вихідні параметри платоспроможного рівня населення як основної умови забезпечення достатньої для підтримання на необхідному рівні ділової активності ємності споживчого ринку.

Загальна стратегія державної політики регулювання зайнятості сільського населення, виходячи з цього, має здійснюватися у двох напрямах. Перший - через реалізацію державної політики, спрямованої на активізацію платоспроможного попиту (реформування політики доходів та системи їх оподаткування). Другий - шляхом впливу економічними важелями на активізацію ресурсного потенціалу суб’єктів сільської економіки (інвестиційна, податкова та кредитна політика).

Доцільність першого напряму обґрунтована тим, що бідність ни­ні виступає головним чинником, який стримує можливості розширення ємності споживчого ринку, а відтак і сфери прикладання праці. Па­діння реальних доходів населення адекватно призводить до скорочення обсягів споживання населення, а відтак до звуження ємності аграрного ринку. Це підтверджує нагальну необхідність реформування системи заробітної плати загалом та на селі зокрема, а також вдосконалення схеми оподаткування доходів громадян України. Підвищення рівня платоспроможності населення слід розглядати як гарантію зростання ліквідності сільськогосподарської продукції, а відтак - розширення попиту аграрного сектора на робочу силу.


Головними напрямами реалізації другої групизаходів державної політики зайнятості на селі в нинішніх умовах можна визначити наступні:

  • переорієнтація податкового законодавства на потреби розвитку бізнесової дія­льності на селі;

  • створення сільськогосподарськими товаровиробниками будь-якої форми власності та господарювання альтернативної мережі переробних потужностей на кооперативній основі, що є одним з головних напрямів їх виходу на продовольчий ринок з власною продукцією високого ступеню переробки, підвищення рівня привабливості для банківського сектора, а також альтернативним варіантом самостійного вирівнювання цінових ножиць чисто економічними конкурентними засобами. Саме з розвитком сфери переробки та збуту сільськогосподарської продукції слід пов’язувати розвиток малого бізнесу, кооперації серед сільських товаровиробників;

  • створення при органах місцевої влади спеціальних підрозділів з питань відносин влади і бізнесу. Допомога місцевої влади усіх рівнів крім виділення ресурсів з місцевих бюджетів має зводитись до сприяння у відведенні земельних ділянок та створення належних умов для фірмової торгівлі у містах, встановлення певних квот для сільських виробників на локальних продовольчих ринках, як це практикується, наприклад, по відношенню до малого бізнесу за кордоном;

  • формування мережі кооперативних банків. Світовий досвід доводить, що кредитна кооперація на селі завжди виникала за саме умов, коли потреби місцевого зростаючого бізнесу наштовхувалися на відсутність адекватних джерел фінансування. У країнах з перехідною економікою саме в сільській місцевості, традиційно непривабливій для банківського капіталу, кооперативні банки тривалий час можуть відігравати роль соціальних амортизаторів. У По­льщі, наприклад, через систему кооперативних банків проходить 90% кредитів для сільськогосподарського виробництва, переробки, торгівлі сільськогосподарською продукцією і супутніми видами то­варів. Нині польська кооперативна система складається з трьох рівнів: центральний банк кредитних союзів, 9 регіональних і 1200 локальних кооперативних банків. Крім того, паралельно іс­нують три кооперативних банки, які вийшли з під егіди центрального банка і стали самостійними. Кооперативні банки – проста форма організації взаємного кредитування громадян і дрібних підприємств. Вона доповнює, але не заміняє банківську систему країни. В періоди економічної нестабільності відповідна роль кооперативних банків може навіть зрости – вона буде займати ніші, що залишаються вільними. По мірі розвитку ринкової економіки кооперативні банки вростають в існуючу банківську систему і починають функціонувати за сучасними банківськими законами. У країнах з перехідною економікою кооперативні банки довгий час можуть відігравати роль соціальних амортизаторів, особливо в сільсь­кій місцевості, традиційно непривабливій для банківського капіталу;

  • розмежування видаткової частини Державного фонду сприяння зайнятості населення з виділенням міського і сільського блоків з наступним спрямуванням коштів на реалізацію заходів активної політики зайнятості у відповідності з визначеними у програмах територіального розвитку пріоритетами. Аналогічний підхід має бути застосований і до розподілу коштів Державного фонду підтримки підприємництва. Це одночасно сприятиме підвищенню зацікавленості селищних та сільських Рад у формуванні та реалізації терито­ріальних програм зайнятості населення;

  • переорієнтація діяльності Міністерства аграрної політики України, його галузевих структур у напрямі формування оптово-продо­вольчого ринку, що має слугувати підґрунтям подальшого розвитку роздрібного (у тому числі дрібнооптового) продовольчого  ринку. Організаційно-посередницька робота Центрів реформування та Дорадчих служб, які дане Міністерство планує створювати на базі управлінь сільського господарства, має передбачати постійне зростання частки функцій щодо сприяння сільським товаровиробникам у просуванні їхньої продукції на ринок шляхом надання маркетингових послуг, здійснення агроконсалтингу, залучення інвестиційних ресурсів у галузь, допомоги в розробці бізнес-планів, інформаційного забезпечення про існуючі ринки збуту, технології, інновації, законодавчі та нормативні матеріали тощо;

  • визначення депресивних та інвестиційно-привабливих сільських територій. Такий підхід дозволить органам влади різних рівнів ок­рес­лити чіткі пріоритети у сфері управління трудовими ресурсами та де­мографічним розвитком сільських територій, активізувати діяльність щодо залучення інвестиційних, в тому числі й іноземних, ресурсів. Світовий досвід, зокрема Польщі, свідчить, що голов­ним чинником, який стримує процес притоку іноземних інвестицій в регіони, виступає брак інформації з питань стану місцевого середовища;

  • законодавче врегулювання механізм надання статусу безробітного селянам-власникам земельних паїв (часток);

  • розробка заходів щодо вдосконалення системи підготовки та перепідготовки сільських кадрів у відповідності до кон’юнктури локальних ринків праці; квотування фінансових ресурсів Українського фонду підтримки підприємництва на потреби сільської місцевості з метою підпорядкування Національної програми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні завданням регулювання сі­льсь­ко­го ринку праці; оцінки впливу загострення ситуації на ринку праці  в монофункціональних містах на рівень сільського безробіття;

  • виділення при формуванні щорічних програм зайнятості населення окремим блоком фінансування заходів активної та пасивної політики зайнятості у сільській місцевості;

  • оцінка реальних можливостей реалізації політики економічного заохочення суб'єктів приватного підприємництва до створення нових робочих місць та умов для самостійної зайнятості населення, яка має спрямовуватися на підприємства торгівлі, громадського харчування, житлового будівництва, комунального благоустрою, медичного обслуговування, сфери побуту в розрізі різних типів сільських поселень;

  • оцінка потенціалу розширення зайнятості населення в сільській місцевості з виділенням таких блоків як: працевлаштування на нові робочі місця; працевлаштування через державну службу зайнятості на вільні, новостворені  робочі  місця  і  сезонні  роботи;  участь у громадських роботах;

  • оцінка ефективності вакантних робочих місць на селі в плані їх потенційної привабливості та здатності у найближчій перспективі забезпечити продуктивну зайнятість безробітного сільського населення;

  • забезпечення нормативно-правового врегулювання процесу становлення та розвитку сільського (зеленого) туризму.


Забезпечення зайнятості селян, вивільнених із сільського господарства в процесі його глобальної модернізації, у місцях їх постійного проживання, передбачатиме розвиток багатогалузевої і багатофункці­­ональної виробничої та соціальної сфер, зокрема зосередження комплексної переробки сільсько­господарської продукції переважно в місцях її виробництва. В про­цесі реформування аграрної сфери постсоціалістичним країнам Цент­ральної Єв­ро­пи вдалось уникнути масового безробіття селян значною мірою завдяки зо­середженню в сільській місцевості переробки сільськогосподарської сиро­ви­ни, її зберіган­ня та масового виробництва продуктів харчування.


Свіжі обговорення на агро-форумі: Фундук "Трапезунд". ЧП "Ореховод-практик" принимает заказы вегетативных саженцев на осень 2014. Оборудование для перемещения зерновых от производителя О пестицидах Гусеничная пара - кто что знает? Чем кормить лошадь зимой?
©agroua.net 2002-2015. Усі права захищені.
Без посилання на сайт "Аграрний сектор України" (agroua.net) перепублікація матеріалів заборонена.