17 листопада 2018р.
про проект | контакти | часті питання | мапа | гостьова книга | English ver.
Аграрний сектор України
 
Рослинництво
Тваринництво та ветеринарія
Технічне забезпечення
Переробка та якість продукції
Економіка
Розвиток сільських територій
Економіка сільських територій
Місцеве самоврядування
Основи бізнесу
Оподаткування
Зовнішньо-економічна діяльність
Агрострахування
Бази даних та статистика
Нормативні витрати та ціни
Статистика
Архів статистики
Правове забезпечення та земельні питання
Корисна інформація
Новини
Статистика
Ціни
Аграрна освіта та наука
Дорадництво
Агровебкаталог
Дошка агро-оголошень
Агро-форум
Економіка - Економіка сільських територій - Соціально-економічний розвиток - Соціально-культурна сфера села - Регулювання соціально-економічного розвитку сільських населених пунктів


Соціально-культурна сфера села

Регулювання соціально-економічного розвитку сільських населених пунктів

Регулирование социально-экономического развития сельских населенных пунктов

Для досягнення певних соціально-економічних результатів розвитку адміністративного регіону (району) у перспективі застосовують довгострокові, найбільш принципові, важливі установки, вказівки, плани, наміри уряду, адміністрації регіонів, керівництва підприємств відносно виробництва, доходів і витрат, бюджету, податків, капіталовкладень, цін, соціального захисту. Ці принципи і положення повинні враховуватися при здійсненні системи заходів, спрямованих на досягнення поставленої мети.

Принципи розвитку адміністративного регіону (району) у всіх можливих напрямах не повинні суперечити принципам регіонального чи загальнодержавного розвитку. Кожен з них має відбивати реальні потреби людини, які не суперечать потребам і морально-етичним цінностям суспільства, мати в своїй основі певну закономірність, торкатися проблеми про­сторового регіонального розвит­ку.

Стратегія соціально-економічного розвитку адміністратив­ного району повинна бути життєво важливим і вкрай необхідним управлінським інструментом. Це можливе лише тоді, коли її зміст і напрям узгоджується з інтересами адміністрації району, зі структурою влади. Якщо стратегія суперечить діям владних структур, то вона приречена на провал. Стратегія - містить постійні елементи новизни, які не завжди сприймаються владними структурами. Виникає суперечність, яка змушує шукати шляхи її вирішення. У зв’язку з цим реалізація стратегії вимагає постійної трансформації органів управління, методів управління, кваліфікації управлінців.

Необхідно акцентувати увагу на тому, що стратегія соціально-економічного розвитку адміністративного району повинна визначатись кількома рівноцінними пріоритетними напрямами, цілями, завданнями. Серед них найважливішими мають бути розвиток видів економічної діяльності (стратегія спеціалізації); визначення стратегічних зон діяльності господарських центрів (стратегія територіального розвитку); з’ясування найголовніших аспектів досягнення нормалізації стану середовища життєдіяльності (екологічна стратегія).

Якщо виходити з позиції необхідності здійснення стратегії, то вдосконалення управління залежить від кадрового питання. Працівники місцевих органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування повинні орієнтуватися у проблемах  адміністративно­го району, його цілях, завданнях і стра­тегії розвитку тощо. Кожний адміністративний район України  унікальний, тобто не схожий на інші за комплексом ознак. Отже, для кожного має бути розроблена власна стратегія розвитку. Однак, беручи до уваги ресурси (матеріальні, фінансові), на які можуть орі­єнту­ва­тися розробники, а також залежно від загальнодержавних інте­ресів усі стратегії можна віднести до певної групи.

Переорієнтація командно-адміністративного управління на ко­ристь місцевого самоврядування докорінно змінює методичні підходи до формування управлінських рішень. Це практично новий, відмінний від існуючого, методичний підхід. Він передбачає заміну галузевого управління територіальним з подальшою чіткою регламентацією дій керівних структур, насамперед на місцевому, а далі на районному, обласному, регіональному і загальнодержавному рівнях. Вони мають бути орієнтовані на створення належних умов праці та максимальне задоволення соціальних потреб населення.

Управління різних ієрархічних рівнів пов’язане з особливою функцією управління - передбаченням. Розрізняють три форми передбачення: прогнозування, програмування і планування.

З метою поліпшення управління соціальним розвитком населених пунктів у місцевих органах самоврядування створюється комісія, яку очолює голова сільської (селищної) ради. В комісії формуються робочі групи виходячи з певних розділів документа, який розробляється. До складу робочих груп залучають представників органів місцевих рад, закладів торгівлі, охорони здоров’я, освіти, сільськогосподарських підприємств тощо. Визначаються обов’­яз­ки й відповідальність керівників груп, послідовність і термін виконання розробки розділів програм соціального розвитку на перспективу.

На попередньому етапі розробки  доцільно провести відповідну організаційну роботу, чітко визначити послідовність етапів, строки розробки заходів та відповідальних за їх виконання.

Серед сучасних соціальних проблем теоретичне й політичне значення має проблема реформування системи державних стандартів і державних гарантій. Державні стандарти обов’язково повинні враховуватися під час розробки програм економічного і соціального розвитку регіонів.

Важливу роль в управлінні соціальним розвитком відіграютьсоціальні нормативи. Тому необхідно розробити нормативи, які можна було б використовувати на рівні сільських (селищних) рад, адміністративних  районів (регіонів).

Мінімальні значення зазначених нормативів можна пок­ласти в основу для розрахунку нормативної бази бюджетного фінансування витрат на утримання і розвиток соціальної інфраструктури села, тобто нормативів бюджетного забезпечення на­селення, як одних з основ­них елементів форму­вання місцевих бюджетів.

Після реорганізації підприємства, передачі частини об'єктів соціальної сфери в комунальну власність виникає необхідність уп­равління даними соціальними об'єктами. Для цієї мети розроблено кілька варіантів щодоуправління об'єктами соціальної сфери, зокрема: відповідальність районної структури; відповідальність сі­ль­сь­кої ради; відповідальність приватних підприємств та інших ор­га­ні­зацій; відповідальність приватного підприємства; спільна діяль­ність;альтернативне місце розташування; використання резервної землі; утворення неприбуткової громадської організації.

У перехідний період управління комплексним розвитком територій потребує застосовування місцевими органами само­вряду­вання програмно-цільового методу. Такі форми управління набули останнім часом широкого поширення у розвинутих країнах світу.

Програмно-цільовий метод у сучасних умовах формування ринкових відносин має важливе значення для комплексної реалізації невідкладних регіональних завдань, які передбачають максимальну ефективність використання засобів. Кожна програма повинна розроблятися за умов адресності, містити завдання конкретним виконавцям і мати детально відпрацьовану систему уп­равління. Фінансування таких програм відбувається за рахунок центрального та місцевого бюджетів.

Сутність програмного підходу в плануванні розвитку по­лягає в таких його основних елементах, які одночасно є необхідними умовами застосування програмно-цільового підходу та етапами реалізації для досягнення головної мети.

Першим етапом є виявлення та обґрунтування найважливіших комплексних проблем соціально-економічного розвитку, які мають важливе (пріоритетне) значення. Ці проблеми, як правило, міжгалузевого (міжвідомчого) і міжрегіонального характеру. Вони не можуть бути вирішені тільки в рамках галузевих чи територіальних планів (програм). Тобто при виборі проблем йдеться про таку важливу вимогу програмного підходу, як перевага соціально-економіч­них критеріїв при виборі напрямів розвитку та у побудові системи показників і завдань програми.

Визначення конкретних цілей, що деталізують структуру визначених проблем, характеризують очікувані кінцеві результати у відповідній галузі розвитку. Цим самим програмний підхід конкретизує і реалізує корінну рису соціально-еконо­міч­ного планування - цільову орієнтацію програми, а також практику виділення її провідних ланок.

Визначення тихелементів економіки(галузей, видів виробництва або послуг, економічних районів, проектних організацій і органів керування), функціонування і розвиток яких необхідний для досягнення визначених цілей та вирішення обраної економічної проблеми. Ці елементи стають об'єктами планування при формуванні програми, їх чітке визначення дозволяє реалізувати такий принцип планування, як чітка адресність планових завдань і орієнтувань.

Розробка системи заходів (програмне планування), які реалізують визначені цілі і охоплюють вирішення проблеми в ці­лому, комплексно, у єдності науково-технічних, економічних, соціальних і організаційно-управлінських аспектів.

Забезпечення заходів ресурсами, тобто цільовий розподіл ресурсів для забезпечення реалізації визначених функцій. Це - розвиток принципу ресурсного забезпечення плану, обов'язкового як для поточного, так і перспективного планування.

Специфіка та переваги програмного підходу в плануванні виражаються в тому, що об'єкт планування не ототожнюється з якимось визначеним елементом організаційної структури уп­равління народним господарством. Цей підхід міжгалузевий, позавідомчий, а тому дозволяє при підготовці планових рішень врахувати такі важливі взаємозв'язки, які при галузевому підході не враховуються або можуть бути враховані лише частково.

При такому підході на відміну від сформованої і переважної практики галузевого планування метою планового проектування виступають не кількісні показники розвитку галузі, виду виробництва, а комплексні проблеми, досягнення не проміжного, а визначеного, кінцевого з погляду народногосподарських потреб результату, який забезпечується різними видами діяльності.

Формулювання та відбір проблемних ситуацій. Вирішення питання про застосування програмно-цільового методу включає  насамперед пос­тановку проблеми та виявлення об’єк­тів програмно-цільового управління.

 

Під формулюванням проблеми розуміють опис проблемної ситуації, тобто її операційне визначення (опис), що містить:

  • повний перелік незадоволених внаслідок наявності проблеми потреб функціонального характеру із зазначенням бажаних рівнів їхньої реалізації (функціональних цілей), а також відносних значущостей досягнення окремих функціональних цілей;

  • перелік потенційних цілереалізуючих систем, а також схему взаємозв'язків цілей і систем з оцінками ефективності реалізації цілей різними системами.

Загальна структура комплексних і цільових програм. Розробка довгострокових комплексних програм - складний процес, що включає багато операцій прогнозно-аналітичного і проектного характеру, велику кількість техніко-економічних розрахунків, що будуються відповідно до змісту і структури програм.

Водночас з тим можна виділити деякі типові риси структури комплексних програм. Ці програми будуються на основі вихідного завдання, сформульованого в результаті аналізу стану досліджуваної проблеми і попередніх прогнозів їх можливого вирішення.

 

Схема програми включає наступні основні елементи (блоки):

  • цільовий, де фіксуються головна мета і підцілі програми, краща послідовність їхньої реалізації;

  • структурний, розробка якого дозволяє визначити набір і контури цілереалізуючих систем, тобто об'єктів народного господарства і їх елементів, які поєднуються за ознакою їхнього цільового призначення, розвиток і функціонування яких забезпечує вирішення проблеми;

  • техніко-економічне обґрунтування, що містить набір заходів, які намічені для здійснення в кожній з цілереалізуючих систем;

  • ресурсний, що характеризує обсяг і структуру ресурсів, які розподіляються та необхідні для здійснення намічених заходів;

  • організаційний, в якому по всіх елементах (блоках) програми передбачаються відповідальні за виконання намічених заходів, джерела і терміни виділення ресурсів, а також терміни здійснення заходів.

 

У деяких випадках може бути розроблений механізм, в якому передбачаються особливі заходи для економічного стимулювання учасників реалізації програми (ціни, тарифи тощо).

У кінцевому підсумку розробка програми зводиться до визначення переліку і змісту заходів щодо її здійснення, їхньому взаємному ув'язуванню по термінах, розподілу ресурсів. Ці заходи охоплюють, як правило, не тільки безпосередньо сферу вирішення завдань програми, а суміжні, пов‘язані з нею сфери. Перелік таких заходів специфічний для кожної програми.

 

З відходом від директивного планування важливою формою координації діяльності підприємств, організацій, органів місцевого самоврядування і державного управління, окремих громадян щодо розвитку соціальної сфери мають стати різноманітні регіональні програми. Удосконалення системи показників розвитку  соціальної сфери регіону полягає у наступному:

  • система показників повинна відбивати регіональний аспект, який характеризує особливості демографічного та соціально-еконо­міч­ного розвитку;

  • оцінка ефективності соціальної сфери має враховувати чинник часу.

 

Так, на різних рівнях розвитку соціальної сфери (село, район, місто, область, держава) уточнюються мета і завдання розвитку. Крім того, при визначенні ефективності розвитку со­ціальної сфе­ри необ­хідно застосувати принцип комплекс­ності, який перед­бачає аналіз різних варіантів з урахуванням досягнення на кінець прог­нозованого періоду (по кожній галузі окремо) науково об­ґрун­тованого норма­тивного рівня або бли­зького до цього зна­чення.

Прийнятий Закон України “Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України” визначає правові, економічні та організаційні засади формування системи прогнозних і програмних документів економічного й соціального розвитку України, окремих галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць як складової загальної системи державного регулювання економічного і соціального розвитку держави.

Державне прогнозування та розробка програм економічного і соціального розвитку України ґрунтуються на таких основних принципах: цілісності, об’єктивності, науковості, гласності, самостійності, рівності та дотримання загальнодержавних інтересів.

Показники прогнозних і програмних документів економічного й соціального розвитку є орієнтиром для суб'єктів підприємницької діяльності в опрацюванні власних прогнозів, планів, бізнес-планів та інших документів.

У державних цільових програмах наводяться основні етапи та терміни їх реалізації; необхідні обсяги фінансування кожної з програм у цілому і диференційовано по роках із визначенням джерел фінансування; результати виконання кожної програми; обсяги фінансування кожної з програм за рахунок усіх джерел фінансування у наступному році, в тому числі за рахунок коштів державного бюджету; державні замовники програм.

Серед основних проблем розвитку регіонів, зокрема сільських територій, виникає суперечність, яка зумовлюється, з одного боку, великою капіталомісткістю об'єктів, а з другого – обмеженістю ресурсів.              У зв'язку з цим найважливішим, на нашу думку, є визначення інвестиційних пріоритетів розвитку підприємств, організацій та установ соціальної інфраструктури села, зокрема по окремих її галузях та напрямах. Враховуючи, що кожний регіон або село має свої  особливості, різний рівень забезпеченості об'єктами соціальної сфери, а також потенційні можливості, слід забезпечити виважений підхід, беручи до уваги думку громади. Жителі конкретного населеного пункту мають право самі вирішувати, що їм передусім необхідно будувати і як розпоряджатися коштами місцевого бюджету або тими, що надійшли по каналах державних (національних) програм соціального розвитку (села, району, міста, області).

Удосконалення економічного механізму управління соціальним розвитком потребує створення (відновлення) міжгалузевого органу управління (комісії) з координації всіх підприємств, організацій та установ незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також на регіональному рівні з питань прискореного розвитку та ефективного використання соціальної інфраструктури регіону, постійного поліпшення умов життя селян.

Головні функції такого органу - здійснення розробки та конт­ролю виконання Національної і регіональних програм комплексного соціально-економічного розвитку територій.

З поширенням на селі багатоукладності форм господарювання, збільшенням кількості суб’єктів господарювання значення місцевих органів державної влади і самоврядування у забезпеченні ста­більного розвитку поселень має зростати. Правові засади виконання ними своїх функцій визначені Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні”.

Чинне законодавство надає органам місцевого самоврядування вагомі права і повноваження для забезпечення життєдія­льності сільського населення, проголошує державні гарантії со­ціально-ку­льтур­ного обслуговування громадян. Тому зміцнення міс­цевих фінансів, завершення процесу формування власності територіальних громад, затвердження єдиних мінімальних соціальних стандартів та їх гарантованого забезпечення сприятиме подоланню економічної кризи.

Серед форм безпосереднього здійснення місцевого самовря­ду­вання те­ри­то­ріальною громадою та її членами можна виділити нас­тупні: місцеві ре­ферен­думи, консультативні опитування, зага­ль­ні збо­ри громадян за місцем їхнього про­живання, місцеві ініціа­ти­ви, громадські слухання, інші не забо­ро­нені форми.

Визначаючи природу місцевого самоврядування як специфічної форми публічної влади територіальної громади, Кон­ституція України, Закон України“Про місцеве самоврядування в Україні” закріплюють принцип його правової, організаційної та фінансової самостійності. Правова самостійність місцевого самоврядування пов’язана як з необхідністю закріплення функцій і повноважень місцевого самоврядування законодавчим шляхом, так і з  правом територіальної громади, органів місцевого самоврядування видавати власні нормативно-правові акти – акти місцевого самоврядування (муніципальні акти). Це право виступає засобом саморегуляції системи місцевого самоврядування та прямо передбачене Конституцією України, в ст. 144 якої зазначено, що “органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території” та Законом України“Про міс­цеве самоврядування”, ст.7 якого закріплює право територіальної гро­мади приймати обов’язкові для виконання рішення на місцевих референ­думах. За допомогою актів місцевого самоврядування встановлюються норми права, обов’яз­кові для населення, органів, установ і здійснюється діяльність у ме­жах відповідної території. Предметом таких актів можуть бути ок­ремі питання статусу органів і посадових осіб місцевого самоврядування, управління комунальною власністю, реалізації повноважень місцевого самоврядування тощо.

Надзвичайно важливе місце у розмежуванні відпові­даль­но­сті між різними ланками управління щодо регулювання зовнішніх ефектів мають закони України “Про місцеве самоврядування в Україні” та “Про місцеві державні адміністрації”.

 Першим законом у практику місцевого самоврядування було введено такі поняття, як територіальна громада, представницький та вико­навчий орган місцевого самоврядування, органи самоорганізації населення, делеговані повноваження, міс­цевий бюджет, поточ­ний бюджет, бюджет розвитку, мінімальний бюджет  місце­вого самоврядування, мінімальний рівень соціальних потреб тощо. Відпо­від­но до ст. 2 цього Закону державою гарантується право і реальна здатність терито­рі­а­ль­ної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сі­ль­ську громаду жи­телів кількох сіл, селища, міста самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішу­вати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Проте можливість вирішувати такі питання, зокрема пов’­я­за­ні із задово­ленням найнеобхідніших потреб у медичному, торговельно­му, комунальному обслуговуванні, навчанні дітей тощо, у багатьох сільських жителів дуже обмежена. За даними суцільного обстеження, майже половина українських сіл не має повного набору об’єктів повсякденного обслуговуван­ня населення. Це пе­ре­важно невеликі поселення, але вони є невід’єм­ною складовою посе­ленської мережі. За час, що минув після обстеження, кількість таких поселень збільшилась. Проблему обслуговування жителів сіл, в яких не було відповідних зак­ладів соціального призначення, тривалий час вирішували колгоспи і рад­госпи. Тепер же дані турботи повинні перебирати на себе органи місцевого самоврядування. При цьому важливо, щоб у системі са­мовря­ду­ван­ня були створені такі  умови і механізми, які дозволяли б жителям зазначених сіл реа­лі­зу­вати свої права на гарантований державою рівень соціального об­с­луговування.

3 цією метою окреслено і закріплено повноваження сільських, селищних і мі­ським рад та їх виконавчих органів, а також районних і обласних рад у частині, що стосується відповідальності за соціаль­не облаштування  підвідомчої території, визначено матеріальні і фі­нан­сові засади та інструментарій їх (повноважень) реалі­зації, встановлено відповідні гарантії. Зокрема, ст.26 п.1 підпунктами 22-29 до виключної компетенції рад віднесено питання затвердження програм соціально-еко­номічного та культурного розвитку підвідомчої території, інших цільовим прог­рам, місцевих бюджетів і позабюджетних фондів та регулювання їхнаповнення тощо.

До суб’єктів регулювання механізму соціального облаштування сільських те­риторій, що забезпечують формування законодав­чо-нор­ма­тивної бази з питань трансформаціїта розбудови механізм регулю­вання позаринкових відносин, можна віднести службу Президента Ук­раїни, Верховної Ради України та Кабінету Мі­ніс­т­рів України. У межах чинного законодавства функції розробки, прийняття та зат­вер­д­ження законів, видання указів, прийняття постанов і роз­поряджень ви­конують чи повинні виконувати (якщо відповідний закон ще не вве­дено у дію) місцеві державні адміністрації та органи місцевого самов­рядування, а також галузеві та міжгалузеві міністерства, державні ко­мітети, національні (державні) комісії та ін. Серед них необхідно наз­вати міністерства економіки, фінан­сів, науки та ос­віти, охорони здоров'я, куль­тури і мистецтв, юстиції, аграрної політики, охорони навколишнього природного середовища та ядер­ної безпеки, транспорту, праці та соціальної полі­тики, Комітет Укра­їни по стандартизації, методології та серти­фі­ка­ції, Державний комі­тет будівництва, архітектури та житлової політики України, Дер­жавний комі­тет України по земельних ресурсах тощо. Ос­танні формують нор­мативно-правовий інструментарій, де конкретизуються основні положення законодавчої бази стосовно суб'єктів механізму регулювання позаринкових відно­син на регіональному та місцевому рівнях на певний період часу.

 

З поширенням на селі багатоукладності форм господарювання, збільшенням числа суб'єктів господарювання роль місцевих органів державної влади і самовря­дування у забезпеченні стабільного розвитку поселень повинна зростати. Правові засади виконання ними своїх функцій визначені Законом “Про місцеве самовря­дування в Україні”. Він містить наступні ключові положення, які безпосередньо стосуються функціонування сіл, зокрема:

  • вирішення питань місцевого значення –  це гарантоване державою право тери­торіальної громади, яка є первинним суб'єктом самоврядування; територі­аль­ною громадою вважаються жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, що є самостійною ад­мі­ні­стративно-територіальною одиницею, або добро­вільне об'єд­нання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр;

  • представницькими органами місцевого самоврядування є ради: сі­льські ради представляють свої територіальні громади, районні і обласні - спільні інтереси територіальних громад, що функціонують на відповідних територіях; вико­нав­чими органами сільських рад є їх виконавчі комітети; головною посадовою осо­бою територіальної громади села (сіл) є обраний усією громадою сіль­ський го­лова, який також очолює виконавчий комітет сільської ради;

  • матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування становить рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюд­жетів, поза­бюджетні кошти, земля, при­родні ресурси, що є у кому­нальній власності територіальної громади, а також об'єкти спільної вчасності громад, що перебувають в управлінні районних і об­ласних рад;

  • органи місцевого самоврядування у селах самостійно розробляють, затверд­жу­ють і виконують сільські бюджети, держава гарантує цим органам доходну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціа­ль­них потреб; мінімальні розміри місцевих бюджетів визначаються на основі нормативів бюджетної забезпеченості на одного жителя;

  • органи місцевого самоврядування готують, затверджують і ор­га­ні­зовують вико­нання програм соціально-економічного та куль­тур­но­го розвитку сіл, цільових програм з інших питань самовряду­вання; забезпечують збалансований еконо­мічний та соціальний розвиток відповідних територій, залучають на договірних засадах підприємства, установи та організації незалежно від форм власності до участі у комплексному соціально-економічному розвитку сіл. Виконавчі органи сільських рад можуть організовувати на пайових засадах бу­дівництво, розши­рення, ремонт чи утримання об'єктів соціальної і виробничої інфраструктури, залучаючи для цього на договірних засадах кошти підприємств, організацій, на­селення, а також бюджетні кошти.

Серед місцевих правових актів статути територіальних громад мають давню історію. Свого часу вони відігравали надзвичайно важливу роль у ста­новленні та розвитку місцевого самоврядування. Так, у багатьох середньовічних укра­їнських міс­тах їх аналогом були “маг­дебурзькі грамоти”, які визначали систему орга­нів міського самоврядування, їхні повноваження, порядок обрання, статус по­садових осіб.

На відміну від інших країн світу в Україні статут не був необхідним атрибу­том формування та функціонування тери­то­рі­а­льних громад. Нині в Ук­раї­ні на зако­нодавчому рівні закріплена його єдина уніфікована мо­дель, в якій передбачена насамперед загальна характе­ристика визначення порядку формування органів місцевого самоврядування. Так, ст.19 Закону України “Про місцеве са­мовря­ду­вання в Україні”, зобов’язується ураховувати історичні, національно-куль­ту­р­ні, со­ці­а­льно-еко­но­мічні та інші особ­ливості при здійсненні місцевого самовря­ду­ван­ня. Тобто в сучасних умо­вах розробка та прийняття статуту територіальної громади дає мож­ливість лік­відувати існую­чі прогалини у правовій регламентації проблем органі­зації міс­цевого самоврядування як спі­льноти людей окремого населеного пункту, об'єднаних необхідністю вирі­шен­ня виз­наченого кола спіль­них питань. 

Через кризовий стан місцевих бюджетів переважна більшість населених пунктів не має можливостей щодо ство­рення необхідної матеріальної та фінансовоїоснови, яка б належним чином за­без­пе­чу­вала реалізацію повно­важень у системі місцевого само­вряду­ван­ня. Слід зазначити, що ряд досить важливих питань організації жит­тя тери­торіальних громад, зокрема формування та ді­я­льності органів міс­цевого самоврядування залишаються поки що поза межами вре­гу­лю­вання. Це насамперед стосується бюд­жетних і між­бюд­жет­них від­но­син, органів само­ор­га­ні­за­ції населення та участі громадян у здійс­нен­ні своїх функцій міс­цевого самовря­дування, співпраці різних тери­то­ріа­ль­них гро­мад, со­ці­а­льного та правового захисту муніципальних службовців тощо. Значною мі­рою всі наведені проб­леми можуть бути вре­гу­льовані саме статутом тери­то­ріальної гро­мади.

Статут територіальної громади населеного пункту має визна­чити спільну мету всіх його жителів; завдання мешканців громади та їх права й обов’язки; керівні, наглядові, контрольно-ревізійні органи та порядок їх утворення; порядок контролю за діяльністю керівних органів і звітності перед спільнотою; майнові та інші права членів територіальної громади; взаємовідносини громади та її членів з інши­ми суб’єктами.


Основні завдання статуту територіальної громади поля­гають у:

  • визначенні оптимальних для конкретного населеного пункту способів забезпечення прав і умов життя їх мешканців;

  • визначенні правових відносин між громадою, органами само­вря­дування та суб’­єктами інших рівнів влади;

  • створенні відповідної нормативно-правової та організаційної бази життєдіяльності населеного пункту;

  • розробці механізму контролю за діяльністю органів влади у населеному пункті з боку його територіальної громади та ок­ремих громадян;

  • визначенні порядку реалізації норм чинного законодавства з урахуванням місцевих особливостей.

 

У процесі розробки статуту необхідно дотримуватись головних принципів, до яких слід віднести відкритість, доступність, адресність та об’єк­тивність.

 

До основних функцій сільської територіальної громади належать:

  • функція легітимізації узаконює територіальну громаду як основ­ного суб’єкта управлін­ня сільським населеним пунктом, складові гро­ма­ди, їхню вза­є­модію по сприянню розвитку місцевого гро­мадян­ського сус­пі­льства;

  • регуляторна функція розробляє принципи, загальні правила і норми регулю­ван­ня взаємовідносин суб’єктів місцевого самов­ря­ду­вання в усіх сферах життєдіяльності сільського насе­ле­ного пункту;

  • правотворча функція визначає права і обов’язки органів місцевого самовря­ду­вання та жителів сільського населеного пункту;

  • інноваційна функція забезпечує динаміку розвитку сільського населеного пун­к­­ту відповідно до програми його розвитку, закріплення механізмів інно­ваційних процесів; 

  • управлінська функція створює умови ефективного управління сі­ль­ським населени­м пунктом, розвиток усіх складових уп­равління та само­вря­ду­вання;

  • правозахисна функція визначає комплекс прав та свобод громадян, їх гарантії та способи захисту;

  • етична функція визначає правила цивілізованої взаємодії жителів сільсь­ко­го на­селеного пункту та органів місцевої влади, інших суб’єктів на підставі норм і цінностей моралі суспільства.

Розробка проектів статутів територіальних громад вимагає різних під­ходів до його формування. На нашу думку, ста­тут територіальної громади повинен включати ті аспекти самоврядування, які, по-пер­ше, не врегульовані чинним законодавством, але повинні забезпечувати умови норма­льного функціонування територіальної громади та її органів; по-друге, безпосередньо визначені законом як такі, що підлягають регла­ментації у статуті. Та­кий підхід зумовлює наступну структуру статуту сільської терито­ріальної громади. 

У вступній частині цього документа подаються загальні положення, під­крес­лю­є­ть­ся приналежність статуту до актів, які мають най­вищу юридичну силу в системі місцевого самоврядування та ви­ражають во­лю всієї територіальної громади, усіх її складових щодо схва­лення запро­поно­ва­ного у статуті ме­ха­нізму здійснення міс­це­вого самовря­ду­вання в сільській місце­вості. Дається тлу­ма­чення ос­новних термінів та категорій.       

 

У першому розділі “Загальні положення”:

  • подаються короткі історичні відомості щодо заснування сі­ль­сь­кого населеного пункту, його назв та назв на­селених пунктів, які увійшли до його складу, а та­кож назв вулиць, порядок їх перей­менувань з посиланням на конкретні акти орга­нів державної вла­ди України, якщо є потреба на акти Росії, Австро-Угорщини, По­льщі, інших держав, до складу яких входив цей населений пункт у минулому;

  • описується територіальна схема побудови системи місцево­го самовря­ду­вання (населений пункт - інші насе­лені пун­кти, що зна­хо­дя­ться в ме­жах тери­торі­аль­них кордонів сільської ради);

  • у разі наявності територіальних одиниць із спеціальним статусом (історико-заповідні, лісопаркові зони то­що) дається їх опис, визначається орган державної влади який надав спеціальний статус цим тери­то­ріальним одиницям;

  • аналізується соціально-демог­рафічна характеристика сільського      населення;

  • опрацьовується в ретроспективі символіка територіальної громади із зазначенням порядку її затвердження;

  • регламентуються взаємо­від­носини ор­ганів і посадових осіб міс­це­вого самоврядування з підпри­ємствами, установами й організа­ці­я­ми, що знаходяться на те­ри­торії населеного пункту і не нале­жать до кому­нальної власності, а також з ти­ми, які належать до змі­шаної форми власності;

  • розглядаються взаємовідносини сільської ради з місцевими органами виконавчої влади та органами самоврядування;

  • визначаються порядок та процедура прийняття статуту.

 

У другому розділі “Система самоврядування сільської тери­то­ріальної громади”:

  • викладається сутність територіальної громади та її роль у сис­те­мі місцевого самовряду­вання, наводи­ть­ся перелік суб'єктів пра­ва місцевого самоврядування (первинний суб'­єкт - сільська грома­да), схеми та принципи побудови демократії та органів, які бе­руть участь у здійсненні місцевого самоврядування (вклю­чаю­чи органи самоор­га­нізації насе­лення);

  • розкривається склад територіальної громади, її етнічні складові, віро­сповідан­ня жителів та механізм безпосередньої участі грома­дян - членів територіальної громади у здійсненні місцевого самоврядування;

  • визначається порядок і процедура місцевого референдуму, пе­релік питань, які можуть бути винесені на нього, а також перелік питань, які не слід виносити на референдум;

  • визначається територіальний принцип і порядок скликання за­га­льних зборів громадян та критерії участі в їх роботі, перелік питань, які можуть бути винесені на загальні збори, обов'язки ор­ганів і посадових осіб міс­­цевого самоврядування, органів самоорганізації населення щодо ор­ганізації роботи загальних зборів;

  • викладається механізм колективних звернень жи­те­­лів села до органів і посадових осіб місцевого са­мо­в­­рядування;

  • визначаються організаційні засади громадських слухань, пере­лік осіб, які зап­ро­шуються на них, порядок підготовки та їх про­ве­дення, правові наслідки рішень, що приймаються у ході громадських слухань тощо;

  • розробляється механізм ініціювання жителями розгляду органами та по­са­до­ви­ми особами місцевого самоврядування питань, віднесених до відання місцевого самоврядування; 

  • установлюються організаційні форми співробітництва місцевих осе­­ред­ків та організацій політичних партій, національно-куль­тур­них організацій, зем­ляцтва з органами міс­це­вого самовря­ду­вання; 

  • передбачаються інші форми участі громадян у здійсненні міс­це­вого само­вря­дування (наприклад, по­переднє обговорення жителя­ми села або пред­став­ни­ками терито­рі­альної громади питання, яке винесене на розгляд сільської ради). 

 

У третьому розділі “Органи і посадові особи місцевого самоврядування”:

  • розкривається система органів місцевого самоврядування (функ­ціональні обов’язки го­ло­ви сільської ра­ди, сільської ради та її виконавчого комітету);

  • визначаються повноваження органів і посадових осіб міс­цевого само­вря­ду­ван­ня;

  • визначається механізм виборів сільського голо­ви, органів міс­це­во­го самоврядування, управління сільським населеним пун­к­том, контрольна діяльність сільської ради, вза­ємини сільської ради та її го­ло­ви; 

  • наводиться текст присяги депутата сільської ради та сільського го­лови; 

  • визначається перелік постійних комісій, склад вико­навчого комітету; 

  • розробляються основні принципи орга­ні­зації та діяль­ності інших органів місцевого самоврядування. 

 

У четвертому розділі “Органи самоорганізації населення”:

  • визначається строк повноважень органів самоорганізації насе­лен­ня; 

  • закріпляються принципи організації та діяльності органів са­мо­­ор­ганізації на­се­лення стосовно законності, безпосередньої участі на­се­лення у розробці, прийнятті і реалізації рішень щодо облаш­ту­ван­ня відповідної території; поєд­нання тери­торіа­льних  інтере­сів (те­риторії, у межах якої діє орган само­ор­га­нізації на­се­лення); само­с­тійності, самофінансування та часткового фінансу­ван­ня з місцевого бюджету: захисту прав і законних інтересів грома­дян, що про­жи­вають на відповідній території; виборності, підконт­рольності, під­звітності перед органами місцевого самоврядування та від­по­від­ною сі­ль­ською територіальною громадою; гласності і враху­ван­ня гро­мадської думки; 

  • визначаються ресурсні можливості та повноваження органів самоорганізації насе­лення, яки­ми їх може наділити рада. 

 

У п'ятому розділі “Матеріальні та фінансово основи місцевого самоврядування”:

  • визначається перелік об'єктів, які належать виключ­но до комуна­льної власності сільської ради і не підлягають від­чуженню у будь-якій формі;

  • подається перелік виконавчих органів, на які покла­да­ється функція опе­ративного управління об'єктами комунальної влас­ності сільської ради;

  • визначається мінімальний розмір бюджету інвестицій та роз­витку сільського на­селеного пункту;

  • наводиться перелік місцевих зборів і податків;

  • визначаються принципи формування доходної бази місцевого бюд­жету.

 

У шостому розділі “Га­рантії місцевого самоврядування”:

  • визначається відповідальність органів і посадових осіб міс­цевого самовря­ду­вання перед державою, юридичними та фізичними особами за результати самоврядної діяльності;

  • встановлюється відповідальність посадових осіб місцевого са­мо­врядування перед сільською територіальною гро­ма­дою;

  • визначаються гарантії здійснення місцевого самоврядування, його органів і поса­до­вих осіб.

 

У сьомому розділі “Заключні  положення”:

  • визначається порядок набрання чинності статутом;

  • вносяться зміни та доповнення до статуту;

  • перераховуються нормативно-правові акти сільської ради, інших орга­нів місцевого самовряду­вання, які призупиняють свою дію з набуттям чин­ності статутом.

Після підготовки проекту статуту сільської територіальної громади та про­ве­дення фа­хівцями ек­спертизи наступним етапом є обговорення в першому ва­ріанті статуту на сесії сільської ради, збо­рах тру­дових колективів, у гро­мадських і партійних орга­ні­заціях. За умови, якщо є зауваження та пропозиції, здійсню­ється доопрацювання цього норма­тивного документу. Прийнятий статут вважається після то­го, коли на се­сії сільської ради проголосувало дві третини депутатів. У випадку, ко­ли за прий­­няття ста­туту проголосувало менш як дві третини, він підлягає зат­верд­­жен­ню на міс­це­вому референдумі.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про державну реєстрацію статутів територіальних громад” від 27 липня 1998 р. № 1150 статут територіальної гро­мади після його затвердження сільською (селищною) радою повинен пройти реєстрацію в органах юстиції. Статут територіальних гро­мад сільських населених пунктів реєструють районні управління юстиції. Для цього разом із заявою сільського (селищного) голови по­даються наступні документи:

  • статут, який не повинен суперечити чинному законодавству;

  • рішення сільської (селищної) ради та протокол засідання сесії ради, на якій приймався статут;

  • квитанція про внесення плати (п’ять неоподаткованих мінімумів доходів громадян).

Районне управління юстиції у місячний строк повинне прийняти рішення про реєстрацію та видати свідоцтво. Крім того, відомості про це вносяться до реє­стру статутів територіальних громад і в 10-денний термін повідомляються в районне управління статистики.

Скасування державної реєстрації статуту територіальної гро­ма­ди можливе за наявності рішення сесії сільської (селищної) ради або рішення суду про його скасування.

Після реєстрації в ор­га­нах Міністерства юстиції України статут сільської те­ри­торіальної гро­мади набуває статус пос­тій­но діючого пра­во­вого акта.

Розробка та впровадження в практику статуту територіальної громади сільського населеного пункту створюватиме передумови для більш ефективного вре­гу­лю­вання суспільних відносин, які виникають у процесі здійснення місцевого само­врядування, а також закріплення на цьому рівні управління правової, орга­ніза­ційної та фінансової самостійності.


Свіжі обговорення на агро-форумі: Самоходный опрыскиватель серии SP 275 Фундук "Трапезунд". ЧП "Ореховод-практик" принимает заказы вегетативных саженцев на осень 2014. Вопрос по тракторам. Какую технику выбрать? Чем лучше отмывать свинарник? АВД для сельского хозяйства
©agroua.net 2002-2015. Усі права захищені.
Без посилання на сайт "Аграрний сектор України" (agroua.net) перепублікація матеріалів заборонена.