20 листопада 2018р.
про проект | контакти | часті питання | мапа | гостьова книга | English ver.
Аграрний сектор України
 
Рослинництво
Тваринництво та ветеринарія
Технічне забезпечення
Переробка та якість продукції
Економіка
Розвиток сільських територій
Економіка сільських територій
Місцеве самоврядування
Основи бізнесу
Оподаткування
Зовнішньо-економічна діяльність
Агрострахування
Бази даних та статистика
Нормативні витрати та ціни
Статистика
Архів статистики
Правове забезпечення та земельні питання
Корисна інформація
Новини
Статистика
Ціни
Аграрна освіта та наука
Дорадництво
Агровебкаталог
Дошка агро-оголошень
Агро-форум
Економіка - Економіка сільських територій - Соціально-економічний розвиток - Соціально-культурна сфера села - Інвестиції в основний капітал у галузі соціальної інфраструктури села


Соціально-культурна сфера села

Інвестиції в основний капітал у галузі соціальної інфраструктури села

Инвестиции в основной капитал в отрасли социальной инфраструктуры села

Задоволення життєвих потреб сільських жи­телів в значній мірі залежить від збільшення обсягу інвестицій в основний капі­тал у галузі соціальної інфраструктури. Ринкове середовище ставить жорсткі вимоги до підвищення ефективності використання ресурсів, зниження витрат на виробництво, освоєння нової техніки та технологій, а також підвищення якості вироблених товарів (послуг) підприємствами, організаціями, установами соціальної сфери. Проте більшість господарських суб’єктів у зв’язку з високим ступенем фізичного та морального зношенняосновних виробничих фондів не можуть виконувати свої основні функції. Все це вимагає посилення державної під­тримки щодо розвитку матеріальної бази соціальної інфраструктури села.

Під інвестиціями (капіталовкладеннями) розуміють майнові та інтелектуальні цінності, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті чого ство­рюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. До інвестицій в ос­новний капітал належать витрати на будівельні роботи всіх видів; монтаж та придбання устаткування, передбаченого в кошторисах на будівництво; придбання виробничого інструменту та господарчого інвентарю включених до кошторису на будівництво; придбання ма­шин й устаткування, що не входять до кошторису на будівництво, а також на інші капітальні роботи і витрати.

Головні етапи інвестування такі:

  • перетворення ресурсів у капіталовкладення (витрати), тобто спрямування інвестицій у конкретні об'єкти інвестиційної діяльності (власне інвестування);

  • перетворення вкладених коштів у приріст капітальної вартості, що ха­рактеризує кінцеве перетворення інвестицій та от­римання нової споживної вартості;

  • приріст капітальних вартостей у формі доходу або соціального ефекту, тобто кінцева мета інвестиційної діяльності.

Початковий та кінцевий ланцюжки замикаються, утворю­ючи новий взаємозв'язок: прибуток - ресурси, тобто процес нагромадження повторюється. При цьому слід мати на увазі, що процес нагромадження грошових ресурсів, не входячи в інвестиційну діяльність, становить його необхідну передумову. Інвестиційна діяльність - основа індивідуального кругообігу інвестицій на підприємстві. Інвестиційний цикл (період) містить один оборот інвестицій, тобто рух вартості, авансованої у капітальне майно, від моменту акумуляції коштів до моменту їх відшкодування. Держава стимулює інвестиційну діяльність підприємств шляхом надання їм податково-амортизаційних пре­ференцій (пільг з оподаткування прибутку або пільгових норм амортизації).

За характером участі в інвестуванні виділяються прямі та непрямі інвестиції. Під першими розуміється безпосереднє вкладення коштів інвестором в об'єкти інвестування, під другими - інвестування, опосередковане іншими особами (інвестиційними або фінансовими по­середниками).

За періодом інвестування розрізняють коротко- та довгострокові інвестиції. Під короткостроковими інвестиціями розуміють, як правило вкладення капіталу на період, не більше одного року (наприклад, короткострокові депозитні внески, купівля короткострокових ощадних сертифікатів тощо), під  довгостроковими - вкладення капіталу на період більше одного року. У практиці інвестиційних компаній довгострокові інвестиції поділяються таким чином: до 2 років; від 2 до 3 років; від 3 до 5 років; понад 5 років.

За формами власності інвесторів розрізняють інвестиції приватні (акціонерні), державні, іноземні та спільні.

 Чинним законодавством визначено, що суб’­єктом інвестиційної діяльності, який приймає рішення про вкладення влас­них, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування є інвестор. Це може бути юридична або фізична особа, яка приймає рішення щодо вкладення власних, позичкових і залучених майнових, інтелектуальних та інших цінностей в об’єкти інвестування з метою досягнення соціального, економічного або іншого результату.

Інвестор може виступати у ролі вкладника, кредитора, покупця, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності. Всі інвестори мають рівні права у здійсненні інвестиційної діяльності, самостійно визначають цілі, напрями, види та інструменти інвестування і залучають для реалізації інвестицій на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності.

Згідно з чинним законодавством інвеститор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об’єктами та резуль­татами інвестицій, включаючи реінвестиції і торговельні операції. Для фінан­сування інвестицій інвеститор може залучати кошти у вигляді кре­дитів, позичок або шляхом випуску цінних паперів. 

Інвеститор зобов’язаний:

  • подати фінансовим органам декларацію про обсяги та джерела здійснюваних ним інвестицій;

  • одержати необхідний дозвіл або узгодження відповідних державних органів та спеціальних служб на капітальне будівництво;

  • одержати висновок експертизи інвестиційних проектів щодо до­держання технологічних, санітарно-гігієнічних, радіаційних, еко­логічних та архітектурних вимог.

Крім того, як суб’єкт інвестиційної діяльності інвеститор зобов’­язаний: дотримуватися державних норм і стандартів; виконувати вимоги дер­жавних органів і посадових осіб, що пред’­яв­ля­ються у межах їх компетенції; подавати в установленому порядку бухгалтерську і статистичну звітність; не допускати недобросовісної конкуренції та виконувати вимоги антимонопольного законодавства; отримувати ліцензію на виконання спеціальних видів робіт, які потребують відповідної атестації.

Будівництво будь-якого об’єкта соціального призначення здійснюється на конкретній земельній ділянці. Усі процедури, по­в’язані з відведенням земельних ділянок під забудову, регламентуються Земельним кодексом України. Будівництво жилих, культурно-побутових та інших будівель і споруд на земельних ділянках, що перебувають у власності або користуванні, здійснюється після погодження з органами місцевого самоврядування.

Подальший розвиток матеріальної бази соціальної сфери села залежить від інвестиційної політики держави, яка включає загальні принципові рішення і заходи, що визначають обсяги та напрями державної підтримки з метою забезпечення ефектив­ності її розвитку, усунення внутрішньогалузевих диспропорцій, стимулювання інвестиційної діяльності недержавних інвесторів.

Інвестиційна політика держави в соціальній сфері має спрямовуватися на підтримку виробництва, насамперед найбільш важливих видів послуг та товарів для задоволення пот­реб населення; існуючих та нових форм господарювання у соціальній інфраструктурі; розвитку і впровадження науковоміст­ких та прогресивних технологій у сфері послуг; охорони земельних ресурсів і навколишнього природного середовища; реалізації інвестиційних проектів суб’єктів підприємницької діяльності у спеціальних економічних зонах і територіях пріоритетного розвитку; залучення іноземних інвестицій тощо.

Державна інвестиційна політика реалізується через механізми прямого та непрямого економічного регулювання. Пряма під­тримка соціальної інфраструктури села здійснюється державою за визначеними напрямами (пріоритетами) шляхом фінансування державних спеціальних цільових інвестиційних програм розвитку соціальної сфери села, сільської шляхової мережі, підготовки кадрів, інших економічних проблем. Засобами непрямого економічного впливу держава стимулює інвестиції товаровиробників та інших інвесторів на формування соціальної інфраструктури шляхом пільгового оподаткування і кредитної підтримки, удосконалення політики амортизації, прямих та непрямих субсидій тощо.

Практичні дії громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій відбиваються в інвестиційній діяльності, яка регулюється Законом України“Про інвестиційну діяльність” та іншими законодавчими актами.

 

Суб’єктами інвестиційної діяльності можуть бути інвестори або її учасники, зокрема:

  • громадяни, недержавні підприємства, господарські асоціації, спілки і товариства, громадські й релігійні організації та інші юридичні особи;

  • держава в особі центральних органів державної влади й управління, органів місцевої влади за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державні підприємства й установи за рахунок всіх джерел фінансування;

  • іноземні громадяни, юридичні особи та держави.

Об’єктами інвестиційної діяльності у соціальній сфері можуть бути будь-яке майно, зокрема основні засоби, включаючи землю, запаси і витрати, в усіх галузях економіки, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об’єкти власності, а також майнові права.

Розробка та вкладення певних коштів у конкретний інвес­ти­ційний проект передбачатиме ризик, що певною мірою залежить від комплексу чинників. Поняттяризик означає ймовірність виникнення непередбачених втрат інвестиційного капіталу. Це, насамперед характеризуються зниженням прибутку, доходу тощо. Залежно від існуючої ситуації в країні (регіоні) на макрорівні можна систематизувати основні види прояву ризиків таким чином: політичні, економічні, соціальні, правові, транспортні, екологічні та криміногенні.

Загальний розмір інвестиційного ризику залежить від часу та ступеня впливу на фінансове становище інвестора, прояву та джерел виникнення ри­зиків і дорівнює сумі  всіх ризиків.

Інвестування розвитку соціальної інфраструктури села в Ук­раїні здій­­сню­ється з різних джерел фінансування, зокрема за рахунок коштів міс­­цевих і дер­жавного бюджетів, сільського населення, товаровиробників різних форм господарювання. Осо­­б­­ли­вості сучас­ного етапу розвитку соціальної сфери села визначали пере­ва­ж­но чинники скорочення інвестицій на дані цілі внаслідок економічної кризи, а та­кож зміни пріоритетів інвесторів і струк­тури джерел фінансу­вання будівництва об’єктів невиробничого призначення у сільській місцевості в процесі ринкової тра­нс­фор­мації економіки. Ос­новним джерелом формування бюджетів різних рівнів є роз­­поділ по­датків і зборів та закріплення їх конкретних видів за дер­жав­ним та місцевим бюджетами. Це за­безпечує не тільки само­стійність бюджетів, а й активізує їх роль у проведенні державної по­літики, дозволяє суб’­єктам міс­це­вого самоврядування без втручання центральних органів влади формувати власні фінансові ресурси та розробляти прогнози на майбутнє і вико­нувати прог­ра­ми соціально-економічного розвитку територій.

Об’єкти соціальної інфраструктури можуть фінансуватися з різ­­­­них дже­­рел, основні з яких такі: кошти державного бюджету Ук­ра­їни; кошти міс­цевих бюджетів; прибутки від основної і додат­ко­вої діяльності підприємств, на ба­лансі яких перебувають об'єкти со­­ці­альної сфери, якщо основна і до­даткова діяльність не є діяль­ністю в соціальній сфері; прибутки від платних пос­луг у соціально-ку­льтурній сфері, нада­них підприємствами, на балансі яких пере­бу­вають такі об'єкти; прибутки підприємств від надання в оренду будь-якої їхньої влас­ності. Крім того, існують і допоміжні джерела фі­нан­су­вання, зокрема по­зи­чкові кошти, благодійні внески фі­зич­них та юридичних осіб тощо. Серед інших видів джерел фінансування може зас­тосо­вува­ти­ся модель фінансової підтримки функціонування соціальних об’­єк­тів за рахунок орен­д­ної плати за землю.

Внаслідок спаду обсягів виробництва, поглиблення диспари­тету цін, несвоєчасних розрахунків держави із сільськогосподарськими товаровироб­никами значно знижується доходність і платоспромож­ність господарств. То­му про­тягом останніх років витрати на роз­ви­ток соціальної сфери змен­шу­ються. Водночас, враховуючи скру­тне фі­нансове становище сільських рад, передавати об'єкти со­ці­а­льної ін­ф­ра­структури та інже­нерні ме­режі, що перебувають на ба­лансі сільськогосподарських підприємств, слід по­е­тапно, у мі­ру збі­ль­шення надходжень до бюджетів місцевих органів само­вря­ду­вання.

До юридичних осіб, які мають певні пільги щодо оподат­ку­ван­ня, від­носять будівельні, монтажні, проектні та інші органі­за­ції. Вони не спла­чують податок від одержаного при­бутку якщо спо­руд­жують у сільській місцевості житло, об'єкти побуту, тор­гівлі, гро­мад­ського харчування, зв'язку, освіти, ку­льтури, охо­рони здо­ро­в'я, фіз­культури і спорту, а також буду­ють шляхи, енер­­ге­тичні, га­зо­ві та водорозпо­ді­ль­ні системи та інші об'­єкти, які спри­я­ють по­ліпшенню і по­дальшому розвитку соці­а­льної сфе­ри села. Водночас під­при­ємства та ор­ганізації соціальної ін­фра­струк­ту­ри не належать до пі­льгової категорії оподат­ку­ван­ня, хо­ча, на на­­шу та на думку ба­га­тьох еко­но­­мі­стів, податкові пільги  набагато ефек­­тив­ніші,  ніж пря­ме бюд­жетне фінан­су­вання.

Відсутність необхідних коштів на утримання об'єктів со­ціаль­ного приз­­на­чення вимагає умовного їх розподілу залежно від дже­рел фінан­су­вання. У зв'я­з­ку з цим пропонується виділяти такі бло­ки: об'єкти сільської соціальної інфраст­рук­тури, які повністю фі­нан­­су­ю­ться за ра­ху­нок бюджету (місцевого чи дер­жав­ного); об'­є­кти сільської соціальної ін­фраст­рукту­ри, що фун­кціонують на ос­нові са­мооку­п­­ності та частково за рахунок бюд­жету і спо­жи­вачів; об'єкти сільської соціальної інфраструк­тури, які пра­цюють на ко­мер­цій­ній основі.          

Після передачі об'єктів соціальної інфраструктури у кому­на­ль­ну влас­ність постає питання їх фінансування з державного бюд­же­ту. Це вимагає від міс­цевих органів управління своєчасного скла­дан­ня фі­нансових розрахунків на об'єкти, зокрема передавальних фінансових планів та кош­то­рисів.

Для забезпечення діяльності підприємств та організацій со­ці­а­льної сфе­ри, а також зменшення вартості наданих послуг не­об­­­хід­но у короткий тер­мін пере­глянути систему оподаткування, зві­­ль­ни­в­ши об'єкти соціальної інфраструктури від податку на до­да­ну вар­тість, виділити їм цільові без­про­центні кредити для онов­лення ма­тері­а­льно-технічної бази, а також удоско­налити сис­тему пільг при ко­ристуванні електроенергією, газом, водою тощо.

В Україні не існує окремого, тобто “особливого” оподат­ко­ву­ван­­­­ня об'є­к­тів соціального призначення, оскільки податки спла­чу­ю­­­­ть­ся не окремими вида­ми об'єктів, а юридичними і фізичними осо­­­­ба­ми, яким можуть належати об'єкти соціальної сфери за пра­вом влас­ності або ж знаходитися у них в уп­равлінні або оренді. То­­­му йти­ме­ться лише про правила оподатковування юри­дичних (фізичних) осіб, на балансі яких є об'єкти соціальної інфра­ст­рук­­тури, а не про “опо­датковування об'єктів соціальної інфраст­рук­тури”.

Система податків в Україні регламентується Законом Ук­раїни “Про сис­тему оподатковування”, а саме: ст.14 встанов­лює ви­ди за­га­льно­державних по­датків і зборів (обов'язкових платежів), а ст.15 - види місцевих податків і зборів (обов'язкових платежів).

Загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі) вста­нов­лю­ються Верховною Радою України і стягуються на всій тери­торії України, крім Ав­тономної Республіки Крим, де вони вста­нов­люються Верховної Ра­дою Респуб­ліки в межах, зазначених у законах України.

Місцеві податки і збори (обов'язкові платежі). Механізм збору і поря­док їх сплати встановлюються сільськими, селищними, місь­кими радами відповідно до переліку і у межах розмірів ставок згідно із за­ко­нами України (крім збору за проїзд по те­ри­то­рії прикордонних об­ластей автотранспорту, що їде за кордон, вста­но­­в­леного обласними ра­дами).

Правова база оподатковування підприємств, на балансі яких зна­хо­дя­ться об'єкти соціального призначення, має деякі особ­ли­вос­ті. Тому су­часні умови розвитку суспільства вима­га­ють ви­рі­шення проб­леми ін­вестування соціальної сфери села на ос­нові нор­мативів бюд­жетної забез­пе­ченості насе­лен­ня. Схе­ма ство­рення нормативної бази фор­мування міс­це­вих бюджетів може мати такий вигляд: соціальні стандарти на послуги, які надаються за рахунок бюд­жету; нормативи бюджетної забезпеченості на­селення для кожного пе­ріо­ду розвитку економіки (на утримання об'єктів бюд­жет­них га­лу­зей та фінансування модернізації їх матеріальної бази); соціальний бюджет (або бюджет розвитку) як складова дер­жав­ного та місцевих бюджетів.

До соціальних стандартів на послуги колективного спожи­ван­ня на­ле­жать: освітні стандарти загальної середньої освіти; стан­дар­ти яко­сті та обся­гів ме­дичної допомоги і послуг; послуги зак­ладів та ус­танов культури і мис­тецтв, що надаються мало­за­без­печеним верствам населення та найбільш со­ціально уразливим ка­те­горіям грома­дян безкоштовно чи на пільгових умо­вах; соціа­ль­ний рівень за­безпечення громадським житлом соціально неза­хи­щених верств на­селення; система соціальних гарантій ветеранам війни та пра­ці (ме­дичні, ко­му­нальні, санаторно-курортні послуги) для різ­них пе­рі­­о­дів розвитку націо­наль­ної економіки (криза, стабілізація, підне­сення).

Формування зазначеної системи державних мінімальних со­ці­альних стан­­дартів (нормативів) може бути здійснене шляхом за­­лу­чен­ня до їх роз­робки відповідних галузевих науково-дос­лідних ус­танов. Диференціація со­ці­а­льних стандартів з ураху­ванням стану економіки дозволить перейти на нормативний метод формування місцевих бюджетів незалежно від еко­но­міч­ної ситуації. Для ниніш­нього етапу необхідно сформувати систему дер­жавних мінімальних со­­ці­а­льних стандартів, а на її основі - нор­ма­тиви міні­ма­льної бюд­жетної забезпе­ченості населення та соці­альні бюджети міні­маль­но­­го рівня. Оскільки пе­реважна більшість міс­цевих органів самовря­ду­вання не в змозі за рахунок влас­них доходів сформувати повно­цінний бюджет, їм по­вин­на надаватись допомога з дер­жав­ного бюджету.

Стабільне функціонування підприємств неможливе без інвестицій. Дослідження свідчать, що в інвестиційному процесі у соціальній сфері села за останні 10 років мали місце різкі й неод­нозначні зміни. Враховуючи характер цих змін можна виділити 4 етапи:

На першому етапі (1991–1992 рр.) завдяки переорієнтації пріоритетів державної інвестиційної політики були створені порівняно кращі умови фінансування будівництва об’єктів невиробничого призначення у сільській місцевості. Так, загальні обсяги інвестицій на дані цілі в 1991 р. перевищили 4,5 млрд. грн. у порівнянних цінах 1996 р. Однак перший етап не був тривалим.

На другому етапі (1993–1995 рр.) в умовах швидкого поглиблення економічної кризи відбулося значне скорочення інвестицій у соціальну сферу се­ла, передусім за рахунок коштів державного бюджету.  У 1996 р. обсяги цих ін­вестицій станови­ли 776 млн. грн., що майже у 6 разів менше, ніж в 1991 р.  Ско­ро­чен­ня інвестицій у соціальний розвиток села на даному етапі практично відбу­ва­лося в арифметичній прогресії.

На третьому етапі (1996–1999 рр.) темпи інвестиційного спаду в соціа­льній  сфері села уповільнилися, а динаміка інвестицій досягла нижнього її рівня у 1999 р., коли їх обсяги становили 470 млн. грн. у порівнянних цінах, або 60,6%  від рівня 1996 р.

Четвертий, новітній етап (2000–2001 рр.) характеризується після кри­зовим зростанням обсягів інвестицій в об’єкти житлово-цивільного призна­чен­ня у сільській місцевості. Загальні  обсяги  ін­вестицій на дані цілі у 2001 р. станови­ли 705 млрд. грн. у фактичних цінах. Враховуючи пожвавлення будівництва у соціальній інфра­струк­турі у 2001 р., є підстави вважати, що  інвестиції на соціальний розвиток села також збільшаться.

Зазначені тенденції динаміки інвестицій у соціальній сфері села збігалися з аналогічними змінами відповідних показників по державі. Однак темпи по­гіршення інвестиційного забезпечення розвитку соціальної сфери у сільській місцевості були більшими ніж у містах.

Інвестиції в об’єкти житлово-цивільного призначення на селі окремих регіонів України значно різняться. Аналіз даних свідчить, що проблема інвестиційного забезпечення розвитку соціальної сфери села була найбільш гострою у Кіровоградській, Миколаївській, Рівненській, Черні­вецькій і Чернігівській областях. Порів­няно вищий рівень цього показника у Дніпропетровській і Київській областях.

Динаміка і структура інвестицій в основний капітал у со­ціа­ль­ній сфері села значною мірою обумовила обсяги введення у дію об’­єктів невиробничого призначення. Так, введення в дію окремих їх видів характеризується помірним скороченням річних обсягів освоєння найважливіших об’єктів – житла, газових мереж і закладів освіти.

Важливою ознакою змін джерел фінансування розвитку со­ціа­льної сфери села є  переважаюче скорочення обсягів держав­них інвестицій на дані ці­лі. Тому слід, насамперед  зазначити, що незважаючи на прий­няття За­кону України “Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромис­ло­вого комплексу у народному господарстві” інвестування розвитку соціальної сфе­ри села за рахунок державних коштів відбувалося за залишковим прин­ципом. Внаслідок цього замість пріоритетності розвитку сформувалася тен­денція випереджуючого скорочення обсягів державних інвестицій в основний капітал у  соціальний сфері села. Водночас не забезпечувалась пріоритетність розвитку всього агропромислового комплексу у народному господарстві.

В умовах зменшення обсягів  валового внутрішнього продукту дер­жави причини скорочення обся­гів інвестицій в основний капітал у агропромисловому комплексі, зокрема й у його соціальну сферу, мають певною мірою об’єктивний  характер. Однак фактичні обсяги інвестицій в агропромислове виробництво і соціальну сферу села за рахунок коштів держави не відповідають співвідношенню між ними і валовим внутрішнім продуктом, передбаченому Законом України “Про пріоритетність соціального розвитку се­ла і агропромислового комплексу в народному господарстві”. За умов дотри­мання ст.5 заз­наченого Закону на зміцнення матеріально-технічної бази соціа­ль­ної сфери села та агропромислового комплексу слід бу­ло б спрямувати не менше 1% ВВП, зокрема на будівництво об’­єктів  невиробничого призначен­ня у сільській місцевості – не мен­ше 50% державних цен­т­ралізованих капітальних вкладень, перед­бачених даною статтею.

Соціальні умови життя сільського населення значною мірою залежать від рівня розвитку та облаштування автомобільних доріг у сі­льській місцевості. В умовах кризи нове будівництво доріг тут практично при­пинилося, а діючі дороги не ремонтуються і виходять з ладу. Внаслідок без­доріжжя щорічно втрачається 800 млн. грн. Тому роз­виток системи автомобільних доріг у сільській місцевості є важливою політичною та соціа­ль­но-еконо­міч­ною проблемою державного значення.

Подальше та повніше фінансове забезпечення функ­ціо­ну­ван­­ня об'­є­к­тів соціальної інфраструктури населеного пункту ство­­­рю­ва­тиме кращі умо­ви жит­тя мешканців сіл, впливатиме на роз­виток но­вих форм гос­по­­да­рю­ван­ня у галузях соціа­ль­ної сфери, спри­ят­и­ме активному роз­вит­ку ма­ло­го біз­несу, ство­рен­ню до­даткових ро­бо­­чих місць, призу­пи­ненню ско­ро­чен­ня та зак­рит­тя об'­єк­тів соціального призна­чення, збільшенню асор­ти­мен­ту та якості по­слуг, підвищенню їх конкурентоспроможності.


Свіжі обговорення на агро-форумі: Моя первая зелень Решил заняться рисом. Какая техника нужна? Нужно ли отрезать ягнятам хвосты в раннем возрасте? Фундук "Трапезунд". ЧП "Ореховод-практик" принимает заказы вегетативных саженцев на осень 2014. Самоходный опрыскиватель серии SP 275
©agroua.net 2002-2015. Усі права захищені.
Без посилання на сайт "Аграрний сектор України" (agroua.net) перепублікація матеріалів заборонена.