19 вересня 2018р.
про проект | контакти | часті питання | мапа | гостьова книга | English ver.
Аграрний сектор України
 
Рослинництво
Тваринництво та ветеринарія
Технічне забезпечення
Переробка та якість продукції
Економіка
Розвиток сільських територій
Економіка сільських територій
Місцеве самоврядування
Основи бізнесу
Оподаткування
Зовнішньо-економічна діяльність
Агрострахування
Бази даних та статистика
Нормативні витрати та ціни
Статистика
Архів статистики
Правове забезпечення та земельні питання
Корисна інформація
Новини
Статистика
Ціни
Аграрна освіта та наука
Дорадництво
Агровебкаталог
Дошка агро-оголошень
Агро-форум
Економіка - Економіка сільських територій - Основи підприємницької діяльності та агробізнесу - Відкриття власної справи - Власність як економічний базис малого та середнього бізнесу


Відкриття власної справи

Власність як економічний базис малого та середнього бізнесу

Собственность как экономический базис малого и среднего бизнеса

Незаперечним є той факт, що найважливішою ознакою власності є право на вилучення доходу від використання власності її економічним господарем. Стосовно до сфери господарського життя це право реалізується підприємцем.

Основу інституту власності, на наш погляд, становить свобода перерозподілу майнових прав між різними суб'єктами господарської діяльності. Найважливішим правом власності при цьому є право на вилучення доходу. Саме воно визначає решту прав інших суб'єктів. Так, держава залишається власником землі навіть тоді, коли вона надає тим чи іншим шляхом (наприклад, за конкурсом) приватним особам або об'єднанням права необмеженого у часі володіння, користування і розпорядження землею, включаючи передачу у спадщину, у порядку обміну або продажу тощо, але зберігає за собою право на одержання земельної ренти. Всі права, крім права на ренту землі, можуть бути об'єктом ринкових відносин. Отже, хто б не став внаслідок цих трансакцій власником прав володіння, користування і розпорядження землею, він зобов'язаний віддавати титулованому власнику доход, як данину землі яка виступає ресурсом господарської діяльності.

Питання про приватну власність на землю набагато складніше, ніж проблема приватної власності взагалі. Адже й вона у нас досить далека від теоретичного вирішення. Насамперед з цієї більш загальної проблеми хотілося б викласти деякі міркування. Вони, думається, можуть мати цілком законний інтерес уже тому, що тут ми відразу ж стикаємося з певними труднощами навіть у термінологічному плані. Мовлять про приватну власність взагалі, про неї ж як про “капіталістичну”, “трудову”, “колективну”, “приватну”. Неодмінно виникають питання: що ж тут є що і як відрізнити одне від іншого?

У відповідності до класичного визначення власність в економічному розумінні – це відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва і створених за їх допомогою матеріальних благ; приватна власність, таким чином, повинна означати приватне привласнення. У великому тлумачному словнику сучасної української мови (2002 р.) знаходимо слово “приватний” як “належність одній особі, не державі, не суспільству”, “віднесеність до особистого, індивідуального, володінню, діяльності, господарюванню”.

Але якщо більш уважно проаналізувати слово “приватний”, то виявиться, що у нього не одне, а два цілком самостійних значення, які в епоху написання К. Марксом “Капіталу” сприймалися практично як ідентичні. Нині такої ідентичності уже не існує, але ми за інерцією цього не помічаємо, внаслідок чого часто припускаємо плутанину. Що ж це за значення ?

Суть першого полягає в тому, що “приватний” – це “індивідуальний”, другого – в тому, що “суверенний”. За К. Марксом власником виступав індивід. Він же був сувереном. Обидва значення “приватний” на ділі зливалися і прекрасно суміщалися в одному терміні. Дійсно, і приватний власник, і капіталіст виступали як індивідуальні господарі, і саме це кидалося всім в очі. Але насправді головна риса приватного власника полягає як раз не в індивідуалізмі, а у суверенності, юридичній не залежності від кого б то не було, в економічній самостійності, причому абсолютній.

В нинішній західній економіці становище докорінним чином змінилося порівняно з часом, коли жив і творив К. Маркс. Крупна приватна власність перестала бути індивідуальною і перетворилася на колективну, що, однак, аж ніяк не відмінило приватного характеру привласнення. Це ще раз засвідчує, що головна ознака приватної власності – суверенність, незалежність від зовнішнього втручання, а не властивий власнику індивідуалізм, хоч саме до останнього і прикуті всі погляди критиків і противників цього інституту. Першість даної ознаки проявляється у здійсненні власником всіх своїх функцій.

По-перше, у вирішенні долі об'єкта власності, у даному випадку – засобів виробництва. Приватний власник незалежно від будь-кого визначає, як з ними поступати: використати у процесі виробництва за їх прямим  призначенням з метою створення товарів та послуг і вилучення прибутку або, скажімо, продати, подарувати, а то й знищити чи кинути на призволяще.

По-друге, у господарюванні чи підприємницькій діяльності (цією функцією приватний власник на деякий час може поділитися з орендарем).

Приватний підприємець – це відокремлений приватний виробник, який, керуючись власною вигодою, повністю бере на себе комерційний ризик, організовує виробництво, збут продукції та послуг. Він суверен у вирішенні питань: що і скільки виробляти, у кого і за якою ціною купувати сировину та інші матеріальні цінності, де й почім продавати готову продукцію, брати чи не брати кредит у банку, скільки платити робітникам, скільки працювати і скільки відпочивати тощо.

За умов державного регулювання економіки приватному підприємцю задаються і загальні норми поведінки, керуючись якими він самостійно вибирає найбільш прийнятну модель діяльності, але навіть цей акт можна уже цілком правомірно розглядати як підрив приватної власності.

По-третє,у привласненні результатів виробництва (підприємницької діяльності). Після сплати податків, банківського відсотку та інших видів обов’язкових платежів власник самостійно вирішує питання про те, як поступити з належною йому частиною доходу: направити на подальше розширення справи, вкласти у цінні папери, поповнити рахунок у банку, пожертвувати на доброчинні цілі, просто пожити на своє задоволення. Тут функція привласнення доходів переплітається найтіснішим чином із функцією привласнення засобів виробництва. Адже тільки приватний власник може вирішити, яким стане його справа (бізнес) у майбутньому: у які галузі і сфери здійснювати інвестиції, якими повинні бути їх обсяг і структура тощо.

Якщо під таким кутом зору подивитися на реалії нинішньої економіки, можна з повною ясністю стверджувати, що приватна власність в ній не тільки існує, але й одержала значне розповсюдження. Поки правомірно говорити про три її різновиди, які забезпечують повний суверенітет привласнення, тобто його приватний характер, хоч у майбутньому не виключена поява й інших. Що ж це за різновиди ?

Першийіндивідуальна або сімейна власність, приставлена, насамперед, фермерськими господарствами на селі або індивідуальним виробництвом у місті.

Другий кооперативна власність, яка сформувалася за останні роки, а також власність трудових колективів, які викупили свої підприємства у держави. Різниця між двома цими підвидами лише у порядку формування, але аж ніяк не у соціально-економічному статусі: і той, і інший – роздержавлена колективна власність, що ідентифікує обидва підвиди.

Третій акціонерна власність (навіть якщо акціонерами є переважно державні підприємства), а також власність різного роду незалежних асоціацій.

Оскільки колективна власність (за виключенням бувших колгоспів) є власністю приватною, але одночасно і громадською, повне протиставлення колективної і приватної власності правомірне далеко не завжди. З точки зору характеру привласнення приватній власності повинна протистояти власність державна.

Під суспільною власністю класики розуміли власність загальнонародну, яка пропонувала координацію діяльності всіх відокремлених господарських одиниць із єдиного суспільно-економічного центру, тобто відсутність у них самостійності, суверенності, характерних для власності приватної. Звідси і ідея відсутності товарно-грошових відносин, які, суворо кажучи, обумовлені не приватною власністю як такою, а приватним господарюванням.

Оскільки держава, всупереч відомим припущенням, не відмерла, суспільна власність прийняла єдино можливу за таких обставин форму – форму державної власності, яка і слугує нині реальною, логічною і фактичною антитезою власності приватній.

Дотримуючись викладеної концепції, можна зробити висновок, що приватна власність у нашій економіці не є чужеродним тілом. Без неї остання просто не зможе нормально функціонувати і розвиватися, оскільки від безоглядного цькування слід переходити до підтримки приватної власності, що взагалі-то й робиться нині всупереч різного роду догматикам від політичної економії.

Таким чином, поняття “соціалістична приватна власність” має право на існування. Хоч це і незвично для нашого “відшліфованого” численними догмами сприйняття. Але факти наяву: люди у кооперативах працюють спільно, нікого не експлуатують, при цьому й не питають дозволу у держави на кожен свій крок, суверенні у своїй діяльності. Тут приватний, у своїх власних колективних, загальнонародних інтересах, характер привласнення, з одного боку, і повна відсутність експлуатації кого б то не було – з іншого. Звичайно, колективна власність може бути і капіталістичною, але звідси випливає тільки один висновок: не потрібно підганяти все під одну схему.

Вирішення питання про приватну власність на землю в нинішніх умовах, природно, у багатьох випадках залежить від економічних критеріїв, і такі безумовно є. Щоб їх визначити повернемося до функцій приватного власника. Легко помітити, що, реалізуючи ці функції, він приймає два види рішень - тактичні і стратегічні.

Тактичні рішення - це повсякденна діяльність на ринку і диктована його кон'юнктурою поточна перебудова виробничого процесу. Ці рішення перебувають у компетенції власника як підприємця, як господарюючого суб'єкта і при необхідності можуть бути повністю переданими і передаються орендарю. Більш того, поточне прийняття і здійснення таких рішень може бути переданим і найманому працівнику - менеджеру. Економічна ефективність виробництва від такої передачі у принципі не повинна страждати.

Стратегічні рішення - це рішення про долю (майбутнє) власності, про перспективу, напрямки і шляхи її використання, причому саме використання, а не відчуження. Такі рішення орендар, а тим більше менеджер, уже приймати не може, вони перебувають у виключній компетенції повного власника.

У випадку, коли мова йде про приватну власність на рукотворні засоби виробництва, ясно, що, знімаючи бюрократичні перепони, вона дозволяє більш оперативно і послідовно приймати як тактичні, так і стратегічні господарські рішення, а отже, підвищувати ефективність функціонування економіки. Із землею справа потребує більш складного вирішення. Призначення її практично обумовлене, отже стратегічні господарські рішення по відношенню до неї у принципі не вимагаються. Питання ж про те, що, де і як сіяти, відносяться не до стратегічних, а до тактичних. Це, на наш погляд, означає, що приватна власність на землю позбавлена економічної суті. Суть у її існуванні виникає тільки тоді, коли власник прагне зайнятися спекуляцією земельними ділянками.

Звичайно, там, де приватна власність на землю традиційно існує її ніпочім ламати, але там, де її немає - непотрібно й штучно насаджувати, оскільки дійсно адекватною формою земельних відносин є довгострокова або безстрокова оренда з правом передачі у спадщину.

Слід зазначити, що тієї приватної власності на землю тих, хто хоче її дійсно обробляти, на Заході реально давно уже не існує. Відомо, що у США, наприклад, у випадку неналежного відношення до землі з боку її власника, вона може бути у примусовому порядку передана іншому господарю - із відповідною, розуміється, компенсацією.

Є, звичайно, ще один аргумент на користь приватної власності на землю: держава може нав'язати орендарю кабальні умови договору, Власник же від цього вільний. Це дійсно так, але власник не зможе уникнути від поземельного податку, і при бажанні неправова держава не упустить можливості за допомогою такого податку сповна одержати “своє”.

І ще одне міркування, про яке аж ніяк неможна забувати: земля ніким не створена, і уже тому вона не може бути ні в кого у власності. Вона у рівній мірі належить всім: минулим, нинішнім і майбутнім поколінням, всім разом і нікому зокрема.

Що ж до підприємницької діяльності на землі, то у якості наукового терміну поняття “підприємець” з'явилося у роботах відомого англійського економіста початку XVIII ст. Р. Кантільона. Він розробив першу концепцію підприємництва, а під підприємцем розумів людину, яка діє в умовах ризику, оскільки ризик виникає у зв'язку з необхідністю продажу товару в умовах його цінової невизначеності при уже понесених витратах.

Положення Р.Кантільона розвинули французи К.Бодо і Л.Торго, які відобразили підприємницьку діяльність такими необхідними умовами, як наявність у підприємця інформації про кон'юнктуру ринків, необхідних технологічних знань і, саме головне, капіталу.

У Словнику термінів ринкової економіки, енциклопедичних словниках політекономії радянського періоду категорія “підприємництво” трактувалася як діяльність, зв'язана з вилученням підприємницького доходу, тобто капіталістична діяльність.

Більшість дослідників вважає, що аналогом цієї діяльності є уведений в обіг американцями термін “бізнес” (business) або підприємницька діяльність, справа, заняття, що виступає джерелом наживи.

Ми дотримуємося дослідників, які поняття “бізнес” трактують ширше, ніж “підприємництво”. Бізнесом ми вважаємо будь-який вид людської діяльності, що приносить прибуток, а підприємництво - специфічний бізнес, систему господарювання, націлену на комерційний успіх у формі прибутку, із капіталізацією доходу, в якій підприємець є головним рушійним суб'єктом діяльності, рушійною силою, що по-новому комбінує фактори виробництва. Незважаючи на це більшість авторів резонно вважають правомірним по відношенню малого підприємництва застосовувати “малий бізнес” і “мале  підприємництво” в якості синонімів.

Спочатку підприємець - капіталіст. Цю думку проводив К.Маркс, коли писав:”... часть прибыли, приходящая на долю активного капиталиста, представляется теперь в виде придпринимательского дохода, вытекающего исключительно из операцый или функций, которые он совершает в процессе воспроизводства при помощи капитала…».

Одержання підприємницького доходу необхідно відрізняти від вилучення доходу на капітал. В 1896 р. Ф.Уокер писав: “Слід розрізняти тих, хто передає капітал і одержує за це процент, і тих, хто одержує прибуток завдяки своїх організаторських здібностей.

Даючи визначення підприємництву, значна частина авторів абстрагується від його економічної суті, підкреслюючи змістовну, управлінську сторону, яку було б вірніше назвати змістом підприємницької діяльності.

Підприємництво, на наш погляд, - це особливе мистецтво, яким можуть володіти не всі люди. В деякій мірі підприємництво можна назвати властивістю, особливим талантом особистості. Воно зв'язане з ризиком: вмінням вести господарство на основі постійного пошуку нового.

Сучасне підприємництво характеризується як особливий, новатор-ський, антибюрократичний стиль господарювання, в основі якого лежить постійний пошук нових можливостей, орієнтація на інновації, вміння залучати і використовувати для вирішення поставленої задачі ресурси із самих найрізноманітніших джерел.

На думку американського вченого Р.С. Ронстадта, підприємництво - це динамічний процес нарощування багатства. Багатство створюється тими, хто більше всіх ризикує своїми грішми (заощадженнями), майном, кар'єрою, хто не жаліє часу і сну на започаткування власної справи, хто пропонує покупцям новий товар або послугу. Цей товар або послуга не обов'язково повинні бути  чим-то цілком новим; головне, щоб підприємець зумів придати їм нової якості, збільшити їх цінність, витративши на це необхідні сили і засоби. В свою чергу, відомі американські вчені професори Р. Хізрич і М. Пітерс зробили, на їх думку, найбільш вдале визначення підприємництва, що охоплює всі типи підприємницької поведінки: “Підприємництво - це процес створення чогось нового, що має цінність; процес, поглинаючий час і сили, припускаючий прийняття на себе фінансової, моральної і соціальної відповідальності; процес, який приносить доход (прибуток) і особисте задоволення досягнутим”.

Таким чином, у всіх визначеннях суті поняття термінів “підприємець” і “підприємництво” мова йде про таку поведінку, яка включає, по-перше, елемент ініціативи, по-друге, організацію або реорганізацію соціально-економічних механізмів з тим, щоб зуміти з вигодою використати наявні ресурси і конкретну ситуацію, і, по-третє, прийняття на себе відповідальності за можливу невдачу, тобто готовність ризикувати. Як бачимо, в цьому визначенні поєднуються економічний, особистісний і управлінський підходи.

У професійному розумінні підприємництво розглядається як вміння організувати власний бізнес і досить успішно здійснювати функції, які зв'язані із веденням власної справи. Що ж до сутнісних понять підприємництва, ми розуміємо прагнення і дії до самостійного ведення ділової активності, з практичної реалізації конкретної ділової ідеї на певних формалізованих засадах.

Що ж до питання суті малого підприємництва, його історії й теоретичного осмислення стосовно України, слід враховувати дві обставини.

По-перше, даний інститут до цих пір залишається одним із самих динамічних в українській  економіці. Підприємницька діяльність ще не інституційована, межі цього прошарку досить розмиті. Якщо ж соди добавити проблеми й середнього бізнесу, то неодмінно виникають об'єктивні складнощі з визначенням кількісних і якісних характеристик, властивих цьому явищу. У зв'язку з чим до цих пір залишаються відкритими питання визначення організаційно-правових форм малого та середнього бізнесу, їх місця і ролі в системі ринкових відносин, своєчасного доведення до населення законів і підзаконних  актів та механізмів їх виконання.

По-друге, існує різниця у підходах до малого бізнесу з точки зору юриспруденції і з точки зору інших соціально-економічних наук, таких як економічна теорія, соціологія тощо. Таке розходження випливає із відмінності цілей права і економічної теорії.  У відповідності до задач, що постають перед дослідниками, на перший план висуваються різні аспекти даного економічного феномена. Отже, не може бути єдиного, беззаперечно визнаного всіма спеціалістами трактування досліджуваного поняття.

 

Економісти-теоретики, прагнучи пояснити природу малого бізнесу, більше уваги приділяють його якісним характеристикам, таким як:

  • єдність права власності і безпосереднього управління підприємством і витікаючі звідси гнучкість і простота прийняття рішень;

  • особистісний характер відносин між господарем і працівником, з одного боку, і підприємцем і клієнтом - з іншого;

  • переважно сімейне ведення справи, що розширює перелік мотивів господарської діяльності;

  • залучення до потреб бізнесу “неформального” ринку капіталів і використання “неформальних” систем контролю;

  • насамкінець,  обмеженість малого бізнесу за масштабами виробництва і кількістю зайнятих працівників.

 

Існуючі протиріччя між соціально-економічною сутністю підприємництва і правовою формою її відображення завжди забезпечує необхідний імпульс розвитку як нормам права, так і теорії підприємництва.

Звертає на увагу і той факт, що у більшості випадків в уяві економістів XIX ст. підприємець не обов'язково є власником капіталу. При визначенні суті підприємницького доходу економісти А.І. Бутовський, В.П. Безобразов, наприклад, зазначали, що прибуток - це різниця між доходами і витратами, причому у витрати, крім витрат на сировину і заробітну плату робітників неодмінно включалися виплати відсотків на вкладений капітал.  Припускалося, що для відкриття нової власної справи підприємець у більшості випадків розпоряджався не своїм капіталом, а залученим. Іншими словами, власник капіталу, на їх думку, не ставав автоматично підприємцем.

У зв'язку із вищенаведеним, виокремлювалися і основні якісні характеристики підприємця. Підприємець, що ризикує чужим капіталом і чужою працею, несе відповідальність не тільки перед собою, а і перед тими, то позичив капітал, хто довірився йому.  І як виконавець він ніколи не дозволить собі улізти у сумнівну авантюру. Підкреслювалися моральні засади підприємництва.

Той масштаб капіталістичного виробництва, за якого виникла необхідність у передачі справ управління менеджерам, у теоретичному плані можна вважати першою передумовою ділення підприємництва (бізнесу) на два види: 1) малий бізнес; 2) середній і великий бізнес.

В Україні визначення суті, місця і ролі, основних ознак, принципів та умов підприємницької діяльності закріплені законодавчо. Господарський кодекс України, Закон України “Про підприємництво”, характеризують підприємництво як ініціативну, самостійну, систематичну діяльність громадян і їх об'єднань, яка здійснюється на свій ризик, під майнову відповідальність і направлену на вилучення прибутку.

 

З врахуванням вищенаведеного можна зробити такі висновки.

1. Підприємницька діяльність, що розглядається у часі і просторі, є різновидом трудової діяльності, кінцева мета якої - одержання прибутку (доходу).

2. Як різновид трудової діяльності, зв'язаної з витратами мускульної і нервової енергії людини (робочої сили), підприємницька діяльність має технологічні, економічні, психофізіологічні і соціальні характеристики. Крім того вона здійснюється у певному правовому просторі.

3. Оскільки кінцевим результатом підприємницької діяльності є прибуток (доход), можна стверджувати, що вилучення прибутку тісно зв'язане із процесом купівлі-продажу товару (послуг), тобто підприємництво - це ринкова діяльність.

4. Як будь-яка ринкова діяльність, підприємництво зв'язане з комерційним ризиком. Переконувати, що підприємець може займатися безприбутковою діяльністю, протиприродно, оскільки тоді ця діяльність за економічною сутністю була б філантропством. Проте підприємець - не найманий працівник, який продає свою робочу силу, а ризик його - це ризик втрати вкладених у “справу” грошей.

5. Думка, що підприємництво - виключно інноваційна діяльність, також позбавлена практичного змісту. Звичайно, апріорно можна вважати, що впровадження інновацій - це явно вірний прибуток. Проте практика мовить про інше: підприємства, які впроваджували новації, у перші роки несли збитки.

6. Характер і зміст діяльності, зв'язаної з вилученням прибутку, висувають свої вимоги до людини (і її професії), яка бажає зайнятися цією діяльністю, а не навпаки. Звичайно, можна “вихопити” людину із контексту діяльності і писати про те, які вимоги висуває до неї робота (діяльність), якою вона повинна зайнятися. Але це психофізіологічний аспект вимог до специфічної “професії” підприємця.

 

Висновки ряду вчених про те, що підприємцями стають, а вірніше, хочуть стати ризикові, розумні, підприємливі люди - вірні тільки частково, оскільки в житті у підприємці прагнуть також і люди, позбавлені цих якостей.

Вітчизняне підприємництво має свою історію, яка була перервана більш ніж на 70 років. Тому невірно було б говорити про можливості його відродження: неможливо повернути до життя явище, що мало місце на початку ХХ ст. і яке існувало у давно минулих історичних  обставинах.

Хоч традиції вітчизняного підприємництва залишилися у минулому, життя свідчить, що забезпечити спадковість його історичного розвитку у сучасних умовах все-таки можна.

Якщо порівнювати аналогічні процеси у підприємницькій діяльності до Жовтневої революції (1917 р.) і в наші дні, то можна знайти ряд прямих схожостей і навіть співпадань. Сама разюча із них полягає в тому, що як і сто і двісті років тому, так і тепер головною рушійною силою українського підприємництва є молодь, з цією лише різницею, що це явище у попередні роки не знало вікових меж. Більшість найвідоміших династій російської і української буржуазії формувалося працею, енергією і ініціативою цілком ще молодих людей.

І ще одна спільна подібність - як “старому”, так і “новому” підприємництву доводилося і доводиться функціонувати в умовах постійної, прихованої і очевидної протидії державних чиновників і бюрократів.

 

В той же час порівняльний історичний аналіз “старого” і “нового” підприємництва дозволяє виявити ряд суттєвих відмін між ними, які не можна не враховувати у намаганнях впливати на цей процес, і тим більше, управляти ним:

1. Підприємництво у дореволюційній Україні зароджувалося знизу, послідовно пройшовши через всі етапи становлення буржуазії як класу. Про це в нас мало поки знають і майже не говорять. В наші дні картина прямо протилежна: весь підприємницький прошарок в Україні майже на 100% складається з представників вчорашньої комсомольсько-партійної номенклатури і чиновників.

2. Природний історичний “порядок” розвитку підприємництва в Україні був таким: торговельне підприємництво - промислове - аграрне - фінансово-банківське (у країнах розвинутого капіталізму промислове і аграрне підприємництво розвивалося одночасно, тобто не мало, як в Україні, досить чіткої часової межі). Нині підприємництво взяло свій розбіг з іншого кінця, розвиваючись особливо бурно у формі малого та середнього бізнесу.

3. Мета “класичного” підприємництва - виробництво товарів і послуг, мета сучасного - їх розподіл.

4. “Старе” підприємництво орієнтувалося на ринок бідних людей, нове - на багатих.

5. Українське підприємництво затівалося і формувалося на основі різноймовірного ринкового ризику опорою на ідеологію індивідуального успіху. У нинішніх функціонерів підприємництва в основі їх починань, як правило - могутня номенклатурно-бюрократична підстраховка, яка базується на засадах кругової поруки.

6. Головним і природним середовищем розвитку підприємництва є сфера малого бізнесу. Тут легше всього створити підприємство, власником і керівником якого є підприємець.

7. Малі та середні підприємства мають свої особливості, переваги і повсякденні проблеми, зв'язані дослідженням ринку, перевіркою якості партнерів, контролем за якістю, ухилянням від ризику, страхуванням, диверсифікацією, пошуком інформацію тощо.


Свіжі обговорення на агро-форумі: Фундук "Трапезунд". ЧП "Ореховод-практик" принимает заказы вегетативных саженцев на осень 2014. Оборудование для перемещения зерновых от производителя О пестицидах Гусеничная пара - кто что знает? Чем кормить лошадь зимой?
©agroua.net 2002-2015. Усі права захищені.
Без посилання на сайт "Аграрний сектор України" (agroua.net) перепублікація матеріалів заборонена.